Коли кличе зозуля

Розділ 30. Остання лічба

Ранок не прийшов. Він сповз на село повільно, як сповзає пов'язка, що її знімають із рани: спочатку сіра смуга над східним пагорбом, потім блідо-рожевий край неба, потім тонкий, холодний, прозорий світанок, у якому кожна хата здавалась викресленою тушшю.

Матвій сидів на зрубі колодязя. Хто його знає, скільки він там просидів після того, як вода затихла: годину, дві, до першого сіро-блакитного проблиску. Ноги затерпли, долоні заніміли, але голова була ясною, як ніколи. Коли думка нарешті склалась, вона не прийшла блискавкою, а просто стала на місце, мов остання плашка, що замикає візерунок.

Він підвівся, струсив із куртки росу й пішов до хати, де йому постелили.

---

На порозі його чекала Олена.

Вона стояла у дверях, у тій самій вишиваній сорочці, з тією ж косою через плече, і в гострому ранковому світлі вперше здалась йому втомленою: не старою, не молодою, а втомленою так, як бувають втомлені люди, що довго несли на плечах щось важке й сподівались, що ось-ось можна буде поставити.

— Мати каже, що настав час, — сказала вона просто. — Сонце зійде, і тінь від журавля дійде до порога. Тоді або так, або інакше.

— Скільки в мене часу?

— Поки тінь не дійде. — Олена кивнула в бік майдану. — Це година. Може, трохи менше.

Матвій глянув на колодязь, на довгий чорний силует журавля, що лежав на землі, повільно, непомітно повзучи до кам'яної плити перед порогом найбільшої хати, і зрозумів, що слухати вона не стане нічого, що змінило б цю арифметику.

— А зозуля? — спитав він. — Сьогодні ж вона мовчить.

— Так, — тихо відповіла Олена. — Остання лічба, Матвію. Нуль. Коли птах мовчить, борг уже підрахований. Лишається тільки заплатити.

---

Вони зібрались біля колодязя, всі, до одного. Не так, як учора, за столом, а просто, мовчки, стоячи півколом, у темних вишиваних сорочках і білих хустках, тримаючи на руках дітей. Той самий кремезний чоловік з вусами, що вчора сидів біля баби Явдохи, жінка з веснянками, дівчина з косою до пояса, мала дівчинка з дерев'яною лялькою, що стояла, притулившись до материної спідниці, й дивилась на Матвія не мигаючи.

Баба Явдоха сиділа в кріслі, яке винесли з хати, у тому ж платті, у тій же хустці, і сонце, що ледь-ледь зачепило верхівки ялин, вже золотило її запале обличчя.

— Ну, Матвію, — сказала вона, коли він підійшов. — Що вирішив?

Матвій повільно обвів поглядом усіх навколо. Йому здалось, що кожне обличчя дивиться на нього по-різному, але з однаковою втомленою певністю: ось людина, що давно відмовилась від надії, але ще не відмовилась від ввічливості.

— Я не буду брати рахунок, — сказав він.

Тиша.

Хтось у натовпі судомно вдихнув. Жінка з веснянками закрила рот долонею. Баба Явдоха не змінилась у виразі, лише повільно, дуже повільно, кивнула.

— А поїдеш?

— І їхати не буду.

Мовчання стало густішим.

— Тоді що ти пропонуєш? — спитала стара. Голос її лишився рівним, але в чорних безбілкових очах щось ворухнулось: давня, майже забута цікавість людини, що за сотню років не чула нічого нового.

— Розповісти, — сказав Матвій. — Усе. При вас. При тих, хто мене слухає. І тим, хто не тут.

---

Перша заперечила не стара.

— Ні, — рівно, холодно відрізав чоловік із вусами. Він ступив уперед, і Матвій побачив у його очах не злість, а страх: чистий, давній, як мох на камені. — Ти не розумієш, що кажеш, хлопче. Ми були в безпеці сімсот років. Ліс нас ховав, ліс нас годував, ліс нам платив тишею. А ти хочеш, щоб про нас дізнались. Щоб прийшли дослідники, телевізори, чиновники. Щоб розкопали, розпитали, розтягли по музеях і газетах. Хочеш, щоб ми стали сенсацією?

— Я хочу, щоб ви стали правдою, — відказав Матвій.

— Це те саме, — буркнув чоловік.

— Ні.

Він не знав, звідки взялась ця впевненість. Може, від дідових слів, може, від трьох тижнів, що пройшли в дорозі. Може, від порожніх суконь на мокрому березі й чужих чобіт у снігу, в яких він колись пройшов дорогу, що закінчилась під розколотою ялиною.

— Ви ховались так довго, що самі забули, від чого, — сказав він. — Спершу від війни, потім від голоду, потім від чужих. Ви шукали захисту, і ліс вам його дав. Але за кожен рік у ньому хтось платив. Данило. Ївга Степанівна. Христина. Марія Степанівна. Люди, що лишились на порозі, коли ви вирішили, що краще сховатись, ніж бути знайденими. І ви кажете мені, що це безпека?

— Це було потрібно, — тихо сказала жінка з веснянками.

— Потрібно було? — Матвій повернувся до неї. — А комусь із вас колись спало на думку, що вас не рятують, а тримають? Що ліс захищає вас так, як захищає в'язня стіна?

Жінка заплющила очі. Чоловік із вусами відвернувся. Старий, що сидів скраю, повільно перехрестився.

— Ви не хочете, щоб вас знайшли, — сказав Матвій тихіше, — бо боїтесь, що ви не такі, як усі. Але ви такі самі. Такі самі, як мої мати, як баба Ганна, як дід Опанас. Тільки ви довше мовчали.

Раптом Олена, що стояла поруч, тихо сказала:

— А ми хочемо, щоб нас знали.

Усі повернули голови.

Вона стояла, склавши руки на грудях, дивилась не на Матвія, а в землю, ніби говорила з тим, що лежало під нею, і тихо, рівно, не підвищуючи голосу, вимовила:

— Я стільки років бачила, як вони йдуть. Один за одним. Тихо, з гідністю, не скаржачись. Бачила, як піднімається кожен наступний платіж і як ми кожного разу кажемо собі, що це востаннє. Що вже наступного покоління не доведеться. А воно доводиться. І ніхто не знає, за що вони пішли. Ніхто не скаже їхніх імен. Ніхто не поставить свічки.

Вона підвела очі.

— Я хочу, щоб їх запам'ятали.

---

Баба Явдоха довго мовчала.

Потім повільно підняла суху, прозору руку, і всі навколо, як за командою, змовкли.

— Це небезпечно, — вимовила вона. — Те, що розповідається, перестає бути твоїм. Воно переходить до тих, хто слухає. Коли ти вимовиш усе вголос, ліс може вирішити, що ти розкрив угоду. А розкриту угоду він закриє раз і назавжди. Невідомо як.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше