Розділ 28. Безіменне. Остання оповідачка

Матвій не збирався спати. Він сів на лаву в кімнаті, яку йому відвели, з вікном на майдан і колодязь, поклав на коліна зошит, а на стіл поруч розгорнув дідів лист, і так просидів до обіду, перечитуючи ті самі рядки, поки літери не почали розпливатись у вологій від утоми пелені.

Прокинувся він від того, що хтось торкнувся його плеча.

За вікном уже сутеніло. Золотаве, косе світло лягало на стіни, на мальований стіл, на рушники, і в цьому світлі Олена, що стояла над ним, виглядала зовсім молодою.

— Пора, — сказала вона. — Мати прокинулась.

Він підвівся, відчуваючи в ногах свинцеву важкість. Рюкзак, зошит і лист лишилась на столі, а хрестик і зуб він поправив під сорочкою, поклавши долоню на груди, ніби перевіряючи, чи б'ється серце.

— Вам нічого не загрожує, — додала Олена, дивлячись, як він збирається. — Не в цей вечір.

— А в інші?

Вона усміхнулась, не відповівши.

---

На майдані горіло багаття.

Матвій зупинився на краю, не наважуючись ступити далі. Довгий стіл, збитий із грубих дощок, тягнувся через усе подвір'я, від колодязя до крайнього паркану, заставлений мисками, глечиками, прикритими рушниками хлібинами. Обабіч сиділи люди. Не двадцять, не тридцять: може, сто, може, більше, молоді й старі, діти й дорослі, у вишиваних сорочках, у білих хустках, у темних свитах. Ніхто не розмовляв. Усі дивились на нього.

Не з ворожістю, не з цікавістю, навіть не зі страхом. Вони дивились так, як дивляться на давно очікуваного гостя, якого вже не сподівались побачити.

— Сідайте, — тихо сказала Олена, вказуючи на порожнє місце на чолі столу, поруч із високим різьбленим кріслом, у якому, спершись на подушки, сиділа найстаріша жінка, яку Матвій бачив у своєму житті.

Вона була така мала, така суха й прозора, що здавалась лялькою з пожовклого воску. Біла хустка, зав'язана під підборіддям, обрамляла обличчя, зморшкувате, як печене яблуко, де єдиною живою частиною були очі: темні, глибокі, нерухомі, без білків, мов дві калюжі нічної води.

— Баба Явдоха, — шепнула Олена. — Їй сто двадцять чотири.

Матвій сів.

Старенька повернула до нього голову повільно, з трудом, ніби шия не повертала, а ковзала по змащених петлях.

— Соболь, — сказала вона. Голос її був хрипким, тонким, як шелест сухого листя. — Іванів онук. Подай руку.

Він простяг долоню. Вона вхопила її обома руками, холодними, мов зі скла, і перевернула долонею догори. Довго дивилась на слід від укусу, торкнулась його сухим, кістлявим пальцем, і Матвій відчув, як по руці йде електричний струм.

— Данило, — вимовила вона. — Хороший вартовий. Він віддав себе замість решти, щоб ти дійшов. Тепер тобі довго носити це на собі.

— Я не просив його, — вирвалось у Матвія.

— Ніхто з нас не просив, — відказала вона, випускаючи його руку. — Ми просто такі.

---

Вечеря почалась без жодного слова.

Жінки розносили страви: гарячу картоплю з кропом, кислу капусту, пампушки з часником, маринованих грибів, печену рибу, мед у глиняних мисках. Усе пахло так, що в Матвія аж запаморочилось у голові. Він не їв нічого, крім хліба, що дала Ївга Степанівна, і води з фляги, відколи покинув Залісся. Шлунок зводило від голоду.

— Їж, — сказала жінка, що стояла поруч із глиняною мискою. Не Олена, а інша, молодша, з веснянками на обличчі й світло-русявою косою. — Це від щирого серця.

Матвій похитав головою.

— Дякую. Не голодний.

Жінка кивнула й пішла далі. Ніхто не образився. Ніхто не здивувався. Він дивився, як люди їдять, неквапливо, мовчки, з тихою насолодою, і відчував, як у ньому наростає дивна суміш голоду, огиди до самого себе й гострого, нестерпного почуття, що він стоїть на пороховій бочці, сірник від якої вже тримає чиясь невидима рука.

Пройшло, мабуть, півгодини. Багаття трохи вляглося. Люди їли, пили з глечиків щось темне, духмяне, шепотілись між собою. І раптом баба Явдоха, що весь цей час сиділа нерухомо, ніби й не жива, підняла сухий палець.

Тиша настала миттєво.

— Матвію, — сказала вона. — Поїж.

Це було друге запрошення.

Він глянув на неї, на дві чорні калюжі її очей, у яких віддзеркалювались язики багаття, і зрозумів: перше було тоді, на порозі, коли господиня запитала, чи він голодний. Друге щойно пролунало. Дід казав: *«Не їж у безіменному, поки тобі не запропонують двічі».* Він не розумів, чи це дозвіл, чи пастка. Але не відповісти старій жінці, що сказала це при всій громаді, означало б образити весь цей стіл, увесь цей вечір, усю цю дивну, тиху, сторічну гостинність.

Він узяв ложку. Зачерпнув з найближчої миски густої картоплі з кропом. Обережно, без апетиту, зробив перший ковток, і смак розлився по язику, такий знайомий, така дитяча нестримна радість, що очі раптом наповнились слізьми.

Це була їжа з дому. Не з будь-якого будинку, а з його власного, де мати пекла таку картоплю щонеділі, ставила на стіл у глиняній мисці з трішки відбитим краєм, а вечори пахли димом і цибулею, і здавалось, що так буде завжди.

Усі за столом одночасно видихнули.

— Добре, — сказала баба Явдоха. — Тепер можна слухати.

---

*«Приїхав він сорок років тому, восени,» — почала вона, і голос її, хрипкий і тонкий, наче змінився, набувши глибини й повільного, розмірного ритму, схожого на ритм колискової. — «Молодий, тридцять п'ять років, з блокнотом і з очима, повними запитань. Прийшов так само, як ти, лісовою стежкою, з боку Залісся. Прийшов уночі, у тумані, і перший, хто його зустрів, був хлопчик, що пас кіз. Хлопчик побіг до села і сказав: "Іванів син повернувся". Так ми його й назвали, ще до того, як він розкрив рота.*

*Ми прийняли його так, як приймаємо тебе. Нагодували, напоїли, дали спати у тому самому домі, де ти зараз ночуєш. Він здивувався, звісно, що ми його знаємо. Спитав, як це можливо. Ми розповіли.*

*Ми — село, яке не потрапляє ні на які мапи. Ми були тут задовго до того, як хтось надумав ці мапи малювати. Нас нікому не видно, бо ми так вирішили. Давно, дуже давно, коли ще довкола вирувала війна, коли по цих лісах ходили чужі люди з вогнем і мечем, наші предки зробили вибір: сховатись. Не просто втекти, а зникнути зовсім, так, щоб світ про нас забув. Для цього, кажуть, вони погодились на угоду з лісом.*