Розділ 27. Безіменне. Прибуття

Дзвін змовк, коли Матвій ступив на першу вулицю.

Не обірвався, не затих поступово, а саме змовк, мов хтось поклав долоню на розгойданий метал. І тиша, що настала після нього, була такою глибокою, що Матвій почув, як у нього під сорочкою тихо стукнув об хрестик зуб Михайла.

Туман лишився за спиною, на схилі, і тут, у долині, повітря було прозорим і нерухомим. Хати стояли обабіч дороги рівно, на однаковій відстані одна від одної, кожна з темних, вичовганих часом колод, кожна під чорним, мохом порослим дахом. Над димарями нічого не здіймалось. Над тинами не висіло білизни. Жодне вікно не світилось.

Але село не виглядало покинутим.

Він зрозумів це не одразу. Лише пройшовши повз третю хату, помітив, що на ґанку стоїть вимите відро, ще мокре. На лаві біля другого двору лежав недоплетений кошик із вербового пруття. Під одним із парканів, на нещодавно скопаній землі, пробивалась зелена цибуля.

Тут жили. Просто жителі, мабуть, не виходили до чужого, поки чужий не підійде достатньо близько.

---

Він дійшов до майдану й зупинився біля колодязя.

Зблизька той виглядав іще старішим, ніж на фотографії: зруб порос зеленим мохом, журавель, чорний і потрісканий, нависав над ним, мов довга шия. Різьблений птах на дерев'яних колодах мав довгий хвіст, гострий дзьоб і розправлені крила. В одному місці, де різьба була найглибшою, Матвій помітив дрібні вищерблини, ніби хтось довго й уперто проводив по ній пальцем.

Він торкнувся птаха.

— Мене тримали за руку, коли я вперше це робила, — сказав жіночий голос позаду нього.

Матвій різко обернувся.

Жінка стояла за кілька кроків, у темній вишиваній сорочці й довгій спідниці, з волоссям, заплетеним у товсту косу, перекинуту через плече. На вигляд їй було років п'ятдесят, а може, й сімдесят, бо риси обличчя здавались водночас і молодими, і дуже стародавніми. Очі мала світлі, майже прозорі, ті, що він уже бачив у стількох поколінь оповідачів.

Але було щось ще, і цього разу Матвій не міг назвати, що саме. Лише коли вона усміхнулась, мовчки, одними куточками губ, він раптом зрозумів. Таку саму усмішку він бачив щоранку у власному дзеркалі.

— З приходом, Матвію, — сказала вона.

Він відчув, як усередині нього щось стискається в крижану точку. Дід писав: *«Не називай свого імені першим».* Він не назвав. Вона назвала сама.

— Ми давно вас чекаємо, — продовжила жінка, ніби не помітивши його заціпеніння. — Дорога нелегка, особливо останні версти. Ходімо, відпочинете. Вас уже годують.

— Годують? — повторив він хрипко.

— Так, — вона зробила жест рукою, запрошуючи його вперед, і в цьому жесті не було нічого погрозливого, лише лагідна, чемна певність господині, що приймає втомленого гостя. — Не бійтеся. Ніхто тут вас не скривдить.

Матвій дивився на неї довго, відчуваючи, як хрестик і зуб на шиї поступово вирівнюють температуру, не палючі, не холодні, а просто теплі, мов обидва вирішили, що небезпеки тут немає.

Або що вона така, якої не можна уникнути.

— Як вас звати? — спитав він.

Жінка трохи схилила голову набік.

— Мене звали Оленою, — сказала вона. — Колись. Тепер звуть просто бабою. Але ви можете називати мене Оленою, якщо вам так легше.

---

Вона повела його вулицею, повз хати, і щоразу, коли вони проходили повз чергове подвір'я, Матвій помічав рух: ледь помітний, ніби кожна хата видихала, коли він наближався. У вікнах ворушились фіранки. В одному дворі, за тином, промайнула дитяча постать у білій сорочці й одразу сховалась за ріг. З іншого двору долинуло приглушене шепотіння кількох голосів, що одразу змовкло.

— Вони бояться мене? — спитав він.

— Вони хвилюються, — відказала Олена. — Це різне. Ви перший за довгий час, хто прийшов не за нами, а до нас.

— А мій дід?

Вона не відповіла одразу. Лише трохи сповільнила крок.

— Вашого діда тут добре пам'ятають, — сказала нарешті. — Він був гостем, як і ви. Тільки лишився надовго.

— Лишився, — повторив Матвій. — Не зник.

— У нас ніхто не зникає, — м'яко сказала Олена. — У нас просто... залишаються.

Вона зупинилась біля однієї з хат, більшої за інші, з високим ґанком і різьбленими віконницями, пофарбованими колись у блакитний колір, що вигорів до сірого. Над дверима, під самою стріхою, висіла дерев'яна дощечка з вирізьбленим птахом.

— Ось тут вам приготовлено, — сказала вона. — Заходьте, там чекає господиня.

---

Усередині було тепло й пахло свіжим хлібом.

Це перше, що вразило Матвія: ніякого холоду, ніякої крижаної порожнечі, ніякої моторошної відтворюваної вечері. Просто хата. Велика, світла, чиста, з побіленою піччю, вишитими рушниками, довгим столом посеред кімнати. Біля вікна, на лаві, сиділа жінка в хустці, розбираючи на колінах зелену квасолю. Біля печі поралась дівчина років дев'ятнадцяти, з косою до пояса. Поруч, на підлозі, тихо граючись дерев'яною лялькою, сиділа маленька дівчинка.

Усі троє підвели голови одночасно, коли він переступив поріг.

Мати. Дочка. Онука. Він зрозумів це одразу, за спільними рисами, за однаковим нахилом голови, за тим, як жінка з квасолею, дівчина біля печі й дитина на підлозі усміхнулись ледь не в унісон, трьома різними усмішками, що виходили з одного й того самого джерела.

— Сідайте, — сказала господиня, відкладаючи миску. — Ви, мабуть, голодні.

Матвій не рухався. Хрестик на грудях лежав спокійно, ані спалахнувши, ані згасши. Дід писав: *«Не їж у безіменному, поки тобі не запропонують двічі».*

— Дякую, — сказав він, — я не голодний.

— Ну, може, хоч води? — спитала дівчина біля печі, нахиляючись над кухлем.

— Теж дякую. У мене своя.

Господиня кивнула зовсім не засмучено, лише з певним схваленням, ніби його відмова була саме тією відповіддю, якої від нього очікували.

— Нехай так, — сказала вона. — Стіл накритий. Поки не передумаєте, ми не наполягатимемо.

Вона зробила паузу, і в цій паузі Матвій зрозумів, що відчуває: перше запрошення прозвучало. Він відмовився. Воно не повторилось. І всі в кімнаті, здається, очікували, що він скаже щось іще.