Розділ 25. Порядок

Він просидів у чужій хаті до полудня, не рухаючись, не відчуваючи ні голоду, ні холоду, ні часу.

Корова в хліві мукала дедалі жалібніше, і зрештою Матвій підвівся, пішов до неї, подоїв, як умів, і вилив молоко в діжку біля порога, бо ставити його було нікому. Потім повернувся до хати, поклав на стіл хлібину, дві картоплини, шматок сала й сів, дивлячись на всі ці речі з виглядом людини, що забула, для чого вони потрібні.

Телефон не ловив. Годинник на стіні тікав, і щось у ході його стрілок було не так: вони то зупинялись на цілу хвилину, то стрибали на п'ять, ніби хтось повільно, неохоче забував, як рахувати.

Перед тим як сісти за стіл, він глянув у вікно, на хату через дорогу. Хата, що пам'ятає, стояла на місці, чорна, нахилена, із забитими дошками вікнами, такою, якою він її бачив учора. Тільки тепер у шпарах між дошками тремтіло світло. Тепле, жовте, живе, таке саме, яке він бачив у вікнах сусідніх хат уночі, у чужому, давно минулому січні. З комина здіймався дим, прямий, густий, пахучий.

Хата більше не була порожньою.

Матвій відвів погляд і щільно засмикнув фіранку.

---

Він розклав усе на столі: дідів зошит, власний блокнот, копію австрійської карти, фотографію, записку Ївги Степанівни, диктофон із записами, які вже боявся слухати. Усе, що встиг зібрати за ці тижні, лягло на вишиту скатертину рядами, як пасьянс, у якому щойно відкрилась остання карта.

Матвій діяв так, як діяв би на кафедрі, дослідник, що систематизує матеріал: за датами, за місцями, за подіями. Він брав кожну бувальщину, записану власноруч, ставив поруч дідів запис про те саме село, звіряв, зіставляв, підкреслював збіги. Спочатку це здавалось механічною роботою, заспокійливою, як перебирання круп. Потім він помітив першу невідповідність.

Дати не збігалися.

Дід був у Вільхівці в середині вересня. Матвій приїхав туди влітку. Дід переночував у Залісся двадцять третього, Матвій — на початку осені, судячи з того, що дощ у місті йшов уже по-осінньому. Жодна дата не лягала на іншу, жодне число не збігалось із жодним числом, і якби хтось із колег дивився на його стіл, то сказав би: два різні маршрути, дві різні експедиції, що збіглись лише випадково.

Але порядок збігався.

Вільхівка, Чорноліс, Мокра Балка, Солоні Яри, Вовчі Хутори, Залісся, безіменне. Не просто ті самі села. Той самий порядок, щоразу, без пропусків, без перестановок. Ті самі історії, що розповідались у тому самому порядку, ті самі «чекали» на порозі, ті самі «ти ж Соболь, синку». Ніби сам маршрут мав власний календар, що не залежав ні від пори року, ні від діда, ні від нього.

— Дорога сама вирішує, коли вас чекати, — прошепотів Матвій. Це було не його, а Данилове, чи, може, Ївгине, він вже не пам'ятав чиє.

---

Тоді він узявся за дідів зошит. Уперше за всі ці тижні, не шукаючи нових слів, а читаючи так, як читають документ, що його могли підробити: сторінка за сторінкою, поля, абзаци, помітки, які раніше здавались дрібницею.

На полях, поруч із назвою кожного села, дрібним, акуратним почерком було написано число.

Матвій не помітив їх одразу. Вони були вписані олівцем, дуже бліді, і зливались із цятками старого паперу. Біля «Вільхівки» стояла вісімка. Біля «Чорнолісу» — сімка. Біля «Мокрої Балки» — шістка. Біля «Солоних Ярів» — п'ятірка. Біля «Вовчих Хуторів» — четвірка. Біля «Залісся» — трійка.

Тремтячими пальцями він перегорнув на останню сторінку, туди, де запис обривався на півслові. Під останнім рядком, де дід писав про позначку на старій мапі, було написано ще одне число, обведене кружальцем, нижче за всі. Двійка.

А під нею, нерівно, ніби хтось дописував у темряві: *«Далі не рахуй.»*

Матвій сидів нерухомо. Ліхтар за вікном догорав, у хаті було сумно й тихо, а в голові лунав один-єдиний звук, який він почув у перший день подорожі, на узбіччі за Вільхівкою, дивлячись на ліс.

*Раз. Два. Три. Чотири. П'ять. Шість. Сім. Вісім.*

Вісім. Саме вісім разів прокувала зозуля після першого села, і саме вісімку дід вписав біля Вільхівки. Він пам'ятав це так, як пам'ятають день власної аварії.

— Це не лічба років, — сказав Матвій уголос. — Це зворотний відлік.

Слова пролунали в порожній хаті незнайомо, ніби їх вимовив хтось інший. Він підвівся, підійшов до вікна, не відсуваючи фіранки, і притулився чолом до холодного скла.

Вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три. Дід був у шести селах, і біля кожного число зменшувалось на одиницю. Скільки б не прокувала зозуля насправді, число, яке він чув із кожним новим селом, було не просто кількістю крику, а кроком убік, що відсікав від початкового числа ще один. Від восьми — до двох. Біля безіменного, п'ятого за списком у зошиті, лишалась, мабуть, одиниця, а потім…

Не рахуй.

Чого було вісім? Років? Днів? Сіл? Матвій не знав. Для діда ці вісім не вистачили, бо він пройшов чотири села, зупинився в п'ятому, перед безіменним, і зник. Для нього самого вісім усе ще не скінчились: попереду лишалось одне село, одне останнє число. Дід записав двійку. Йому ж, Матвієві, лишалось…

Він не закінчив думки. Навіть подумки він не наважувався підставити в це рівняння власне ім'я.

---

Перед тим як піти, він зробив те, що робив уже багато разів: обійшов хату, зачинив вікна, поклав на стіл усі гроші, які мав у кишені, і ще раз, повільніше, перечитав записку.

*Ми заплатили.*

Не «я заплатила». «Ми». Усе село. Ївга Степанівна й дітлахи, що трималися за її спідницю, дід із ціпком, молода мати з немовлям, ті двоє чоловіків із лучинами, що вчора мовчки провели його до хати. Вони пішли в хату навпроти добровільно, як ідуть у вогонь, коли хочуть згасити пожежу, знаючи, що заради цього треба горіти самому. Матвій не міг ні докорити їм, ні пробачити себе. Він міг лише прийняти це так, як приймають усе, що не вдається змінити.

Рюкзак стояв біля порога, збитий і важкий, повний того, що тепер здавалося йому тягарем без жодної користі. Він залишив диктофон на столі, поруч із кількома блокнотами, бо більше не мав сили записувати чужі страхи. Узяв дідів зошит, фотографію, копію австрійської карти, скибку хліба, флягу з водою, і вийшов у двір.