Розділ 24. Залісся. Повторення

Він ішов уже не сінями. Він ішов вулицею, і вулиця була вкрита снігом.

Матвій не пам'ятав, як вийшов із хати. Не пам'ятав, як відчинялись двері, як скрипнув ґанок. Просто в якусь мить крижаний вітер ударив у обличчя, і весь світ раптом змінився: небо над Заліссям, ще недавно багряне осіннє небо, потемніло до чорноти січневої ночі, зірки висіли низько й дрібно, а під ногами рипів, глибоко ввібравши підошви чобіт, сніг, якого в цій долині не було шістдесят років.

Чоботи. Він ішов у чужих чоботах.

Тіло рухалось само. Матвій відчував кожен крок, кожен вдих, кожен удар чужого серця в грудях, але керувати не міг нічим, як не може пасажир керувати вагоном, що мчить по рейках. Він був гостем у власному тілі, затиснутим десь у куточку чужої свідомості, і мусив дивитись, як чужі очі озираються навколо, як чужі губи бурмочуть якийсь незнайомий мотив.

Сільська вулиця, якою він ішов, була живою. Не такою, якою він її бачив удень, чистою й мовчазною, а справжньою, шістдесят років тому: у вікнах хат горіло світло, над димарями стояв дим, десь у дворі брехав пес, у хліві лунало сонне мукання корови. Із прочиненого вікна долітав дитячий сміх, і жіночий голос співав колискову.

*Гарно тут,* подумав чужий розум, і Матвій відчув цю думку так виразно, ніби вона була його власною. *Тепло. Добре.*

---

Двері сусідової хати відчинились раніше, ніж Левко встиг у них постукати.

— Левку! — на порозі стояв кремезний чоловік у сорочці з розстебнутим коміром, і його червоне, усміхнене обличчя світилось гостинністю. — Заходь, бо змерзнеш.

— Та я ненадовго, Грицю, — сказав Левко голосом, що виходив із Матвієвого горла. — Сіль у мене закінчилась. Жінка просила позичити.

— Сіль, — засміявся Гриць. — Він по сіль пішов у таку холоднечу!

Усередині пахло квашеною капустою, теплим хлібом і трав'яним чаєм, і Матвій, затиснутий у чужому тілі, відчув, як щось всередині нього розтопилось: тепла, безжурна, незнайома радість. Левко не хотів іти. Йому було добре. Він присів на лаву, поки Гриць шукав кухоль, і розмовляв із сусідом про дрібниці: про ціни на дрова, про ярмарок, про те, що в лісі цієї зими дуже багато вовків.

А потім, надто швидко, Левко підвівся.

— Піду я, Грицю. Діти чекають.

— Та посидь ще трохи.

— Іншим разом, — усміхнувся Левко, беручи з долоні сусіда щіпку солі, загорнуту в ганчірочку. — Дякую.

Двері зачинились. Вітер вдарив у лице. І тільки зробивши кілька кроків від порога, Левко раптом відчув дивну, несподівану втому, таку м'яку й солодку, що опиратись їй не було жодних сил.

*Ні,* подумав Матвій, намагаючись зупинити ноги. *Не туди. Не йди туди.*

Але тіло повернуло не додому. Воно повернуло в протилежний бік, на вузьку стежку, що вела до краю села, повз останні дворища, повз темні паркани, де вже не було світла, до місця, де над білим полем височіла чорна, стара, розколота навпіл ялина.

---

Він сів під нею, спершись спиною об товстий, смолистий стовбур, і сніг навколо видався м'яким, як перина.

*Тільки на хвилинку,* подумав Левко. *Перепочину і піду.*

Холод, що мав би кусати пальці й обличчя, раптом зник. Замість нього по тілу розлилось дивне, тихе тепло. Очі заплющились, і перед ними попливли картини: кухня, де дружина місить тісто, діти, що граються на печі, дід, який колись навчав його рубати дрова. Усі вони усміхались. Усі кликали його.

Матвій відчув, як серце Левка б'ється дедалі повільніше, як дихання стає глибшим і рідшим, як тіло слабшає, перестаючи боротись. Він кричав, відчайдушно, із самого дна чужої свідомості, але звук ніде не лунав. Він хотів вирватись, поворухнути пальцем, відкрити очі, — і не міг.

*Просто спи,* прошепотів чийсь голос у його вухах, добрий, співчутливий. *Це не боляче. Це лагідна смерть. Ти заслужив на спокій.*

Серце Левка зробило ще один удар. Потім ще. Потім довга, нескінченна пауза.

І тоді Матвій відчув, як щось гаряче, настирливе, болісне вп'ялось йому в груди.

Хрестик. Зуб. Обидва, що висіли на шнурку під чужою сорочкою, розпеклись одночасно, випалюючи шкіру. Біль був таким різким, що пробив навіть цю лагідну пелену забуття.

*Ні!*

Він рвонувся з усіх сил. Не з чужого тіла, а зі свого, того, що чекало десь далеко, у іншому часі, в іншому світі. І відчув: ось він, мій палець. Ось моя долоня. Ось моє серце, що б'ється власним ритмом.

---

Матвій різко вдихнув, і повітря обпекло горло, як кипляча вода.

Він сидів під ялиною. Справжньою, реальною, із розколотою верхівкою й потрісканою корою. Навколо була трава, мокра від роси, і сіре передранкове світло, у якому не залишилось ні снігу, ні зір. Куртка знову була на ньому. Рюкзак валявся поруч, хоча він був упевнений, що залишив його в Ївги.

А в правій руці, затиснута так міцно, що пальці побіліли, горіла свічка. Та сама. Ні на міліметр не згоріла.

Він сидів, не рухаючись, дивлячись на її рівне, спокійне полум'я, і ніяк не міг осягнути, що сталось. Він пережив чужу смерть. Не просто побачив її, не просто уявив, а прожив, відчув кожну її мить від першого кроку до останнього подиху. І тіло його, наче в нагороду за цей досвід, лишилось цілим.

*Не йди до ялини. Стійте на місці й чекайте.*

Він нечутно прошепотів ці слова, дивлячись на дерево, що тягнулось над ним до неба. Не послухався. Точніше, не міг послухатись, бо не він ішов сюди.

— Левку, — сказав він тихо, звертаючись до порожнього повітря, — пробач.

Ніхто не відповів. Але десь за його спиною, у траві, щось ледь чутно зітхнуло, як зітхає людина, що нарешті відпустила щось тяжке.

---

Він знайшов дорогу назад до села без труднощів. Йшов повільно, спираючись на стовбури дерев, почуваючись так, ніби провів у цьому нічному подорожі цілі роки. Сонце, ще не зійшовши, вже фарбувало небо над хребтами рожевим, і в цьому м'якому світлі Залісся виглядало тихим, мирним і безлюдним.

Надто безлюдним.

Матвій зупинився посеред вулиці, там, де вчора ввечері стояли люди з лучинами й свічками, мовчазні й нерухомі, схожі на примар. Тепер там була лише порожня дорога. Жодної живої душі. Жодного диму з коминів. Жодного собаки, жодного півня, жодного звуку.