Розділ 23. Залісся. Запрошення

Матвій не сперечався. Це було дивно навіть для нього самого: ще вчора він шукав би аргументів, вимагав пояснень, торгувався б із долею, як торгується з нею кожна розсудлива людина. Тепер він тільки кивнув, відчуваючи, що втома, накопичена за ці тижні, нарешті переросла у щось тихіше й міцніше за страх.

— Що мені треба робити? — спитав він.

Ївга Степанівна дивилась на нього довго, і в її погляді промайнуло щось схоже на повагу.

— Спершу відпочити, — сказала вона. — Ляжете в мене до вечора. А потім ми проведемо вас самі.

— Ми?

— Усе село, — відповіла вона просто. — Не бійтеся. Ми не зайдемо всередину. Але й не лишимо вас самого на порозі.

---

Він справді заснув, провалившись у сон без сновидінь, на вузькому дерев'яному ліжку в кімнаті з вишитими рушниками на стінах, а прокинувся від того, що хтось обережно торкнувся його плеча.

За вікном догоряв надвечір'я, червоне, низьке, з довгими тінями, що лягали на двір. У кімнаті стояла Ївга Степанівна, а за її спиною, у дверях, переминались із ноги на ногу кілька людей: двоє чоловіків середнього віку, молода жінка з немовлям на руках, літній дід, що спирався на ціпок.

— Пора, — сказала господиня.

Матвій підвівся, прилаштував під сорочкою хрестик і зуб, поправив на плечі рюкзак, хоча Ївга одразу похитала головою:

— Рюкзак лишіть у мене. Беріть тільки те, що на вас. Нічого чужого, нічого зайвого.

Він послухався.

Надворі, на вулиці, їх уже чекали інші. Матвій не міг би сказати, скільки їх було: двадцять, тридцять, майже всі, хто залишився в Залісся. Стояли мовчки, обабіч дороги, з непокритими головами, і ніхто не дивився йому в очі. Чоловіки тримали в руках довгі лучини, жінки — свічки в глиняних черепках. Діти стояли між дорослими, притиснувшись до їхніх ніг.

Коли він пройшов повз них, ніхто не промовив ні слова.

Вони рушили вулицею довгою мовчазною ходою. Ївга Степанівна йшла поруч, не поспішаючи, і тихо, не повертаючи голови, промовляла йому правила, повторюючи кожне двічі, ніби вбиваючи їх у пам'ять цвяхами.

— Свічка, яку я вам дам, не повинна згаснути до світанку. Якщо згасне — не вмикайте нічого іншого, сидіть у темряві й чекайте, не рухаючись.

— Добре.

— Якщо хтось закличе вас на ім'я — не відповідайте. Хоч би який голос це був. Хоч би чий.

— Добре.

— Якщо побачите, що опинилися надворі, — а таке бува, — не йдіть до ялини. Вона росте на краю села, ви її не пропустите, стара, з розколотою верхівкою. Куди б ноги не несли — не йдіть до неї. Стійте на місці й чекайте, поки я прийду.

— А ви прийдете?

— Прийду, — сказала вона. — Я вже раз прийшла по чоловіка, якого хата не відпускала. Знаю дорогу.

---

Хата стояла в кінці вулиці, трохи на відшибі від решти, і видно її було ще здалеку, як видно темну пляму на світлому полотні. Високий похилений ґанок, що провис посередині. Забиті дошками вікна. Дах, порослий мохом, схожий на потріпану шапку. Двері — важкі, нефарбовані, ледь розчахнуті, ніби хтось уже прочинив їх із середини, чекаючи гостя.

Матвій зупинився за кілька кроків від ґанку.

Село теж зупинилось. Усі, до одного, зупинились на одній невидимій лінії, що тягнулась поперек вулиці, і жоден не переступив її, навіть діти.

Ївга Степанівна підійшла до нього, дістала з кишені товсту воскову свічку, запалила від лучини в руці одного з чоловіків і вклала запалену свічку йому в долоню. Полум'я хитнулось, але вистояло.

— Іди, — сказала вона тихо, вперше звертаючись до нього на «ти». — І пам'ятай: хата не зла. Вона просто не вміє забувати.

Матвій кивнув і пішов.

Дошки ґанку скрипнули під його кроками, прогинаючись, як живі. Він піднявся на останню сходинку, торкнувся рукою одвірка, нерозбірливо відчуваючи в темному, вологому дереві слабкий, ледь помітний пульс, ніби в жилах дерева ще текла кров. Позаду нього нічого не було чути: ані кроків, ані шепоту, ані подиху двох десятків людей, що стояли на вулиці. Тільки вітер ворушив траву.

Він переступив поріг.

---

Усередині було холодніше, ніж надворі.

Холод цей не був просто нестачею тепла. Він мав вагу й запах: різкий, чистий, морозний, що пахнув снігом і хвоєю, ніби хтось щойно відчинив двері в лютий січневий вечір. Матвій підняв свічку вище, і полум'я, замість того щоб вихилитись від протягу, прямо й спокійно тягнулось угору.

Він стояв у сінях. Низька стеля, глиняна підлога, у куті — темна діжка, на цвяху — порожній гачок для одягу. Праворуч, у дверному отворі, розкривалась велика кімната, де колись, очевидно, мешкала вся родина. Матвій ступив туди, і серце його, що з самого приїзду калатало на межі припустимого, на секунду пропустило удар.

У кімнаті було чисто.

Не прибрано, ні. Саме чисто — так, як буває чисто в домі, де ще вчора жили люди. Піч у кутку, побілена, без тріщин. Лава вздовж стіни, вкрита тканою ряднинкою. Дерев'яні полиці з глиняним посудом. Під образами, на стіні, лампадка, у якій тремтів малесенький, ледь живий вогник, хоч у кімнаті не було нікого, хто міг би її запалити.

А посеред кімнати, на столі, застеленому білою скатертиною, стояла миска з борщем, від якого ще йшла пара, чорний хліб, нарізаний акуратними скибками, дерев'яна ложка й кухоль із молоком.

Одна порція. На одну людину.

Матвій довго стояв, дивлячись на цей стіл. У домі, де шістдесят років ніхто не мешкав, на столі парувала вечеря, приготована, здавалось, кілька хвилин тому, і ніде не було ні сліду пилу, ні павутини, ні запаху тліну, що має наповнювати кожну покинуту оселю.

Хата чекала на нього. Вона не була порожньою. Вона просто відтворювала.

— Я не буду це їсти, — сказав він уголос, і голос його в тиші прозвучав несподівано гучно.

Ніхто не відповів. Але лампадка під образами спалахнула яскравіше, на мить, ніби стиснувши плечима, а потім знову присіла до звичного ледь живого огника.

Він обережно присів на лаву біля стіни, поставивши свічку на підвіконня, де вона розливала навколо себе тепле, жовте коло світла, і приготувався чекати.