Люди розступились мовчки, коли Матвій підійшов до машини.
Не вклонились, не окликнули, не перехрестили вслід, — просто посунулись до узбіччя, утворивши вузький прохід, і стояли так, дивлячись на нього з тією спокійною, відстороненою увагою, з якою дивляться на подорожнього, що виходить у дорогу, з якої не повертаються. Жінка з відром, обличчям схожа на тих, кого він бачив у кожному селі маршруту, ступила крок уперед і мовчки поклала йому на пасажирське сидіння буханець теплого хліба, загорнутий у полотно.
— На дорогу, — сказала вона. Це було єдине слово, яке він почув від кого-небудь із них.
Матвій завів двигун. У дзеркалі заднього виду, коли машина рушила повільно по розбитій лісовій дорозі, він побачив Данила, що стояв посеред вулиці, самотній, високий, із рушницею на плечі, і не махав рукою, не кивав, а лише дивився вслід, ніби запам'ятовував.
Потім дорога зробила поворот, і село зникло за ялинами.
---
Він проїхав двадцять кілометрів, може, трохи більше. Ліс обабіч дороги густішав, лютіше нависав над асфальтом, що давно перейшов у ґрунтівку, а потім і в двоколійну колію, прим'яту чиїмись колесами; сонце не пробивалось крізь крони, і навіть удень стояв напівморок, холодний, зеленавий, що пахнув вогкою хвоєю й гниллю.
І чим далі він їхав, тим настирливіше слід від укусу на правій долоні нагадував про себе, — не болем, ні, а дивним, наростаючим свербінням, схожим на відчуття, коли хтось торкається тебе зсередини.
Нарешті він зупинив машину посеред колії й вимкнув двигун. Тиша ліса навалилась одразу, повна, щільна, без жодного птаха, без жодного шелесту.
— Дурниця, — сказав він уголос. — Нічого не сталось.
Але щось усередині нього відмовлялось їхати далі. Те саме відчуття, що змушувало його кожного разу залишатись в селі ще на день, брати ще один запис, ще одну розмову, — тільки цього разу воно було обернене в протилежний бік. Не «іди далі», а «повернись».
— Він сказав: для них ти вже поїхав, — прошепотів Матвій, дивлячись на власні руки на кермі. — Данило. Для них ти вже поїхав.
І раптом зрозумів, що саме його непокоїть. Не слова Данила, не обереги на шиї, не слід від укусу. А те, як люди стояли на дорозі. Не прощались. Не проводжали. Чекали.
Він розвернув машину.
---
До Вовчих Хуторів він дістався, коли сонце вже схилилось на захід і довгі тіні від ялин лягли поперек дороги, мов смуги на зебрі. Село зустріло його тишею, такою щільною, що можна було б різати ножем.
Жодного диму з коминів. Жодного пса на ланцюгу. Жодного голосу.
Матвій зупинив машину біля двору Данила й вийшов, залишивши двері відчиненими. Хата стояла такою, якою він її бачив уранці, тільки двері до сіней були прочинені, а на лаві, де вчора господар чистив рушницю, лежала сама рушниця, акуратно, прикладом до стіни, з розкритим затвором, ніби її розрядили навмисно.
— Данило? — покликав Матвій. — Це я, Матвій. Данило!
Відповіді не було.
Він обійшов хату, заглянув у двір, у сад, у сарай із дровами. Тоді рушив до хліва.
Хлів Данила стояв за хатою, низький, дерев'яний, під солом'яним дахом, що вже почав осідати від старості. Двері були розчахнуті навстіж. Матвій зупинився на порозі, дивлячись у напівтемряву всередині, і спочатку не зрозумів, що саме його насторожує.
Потім зрозумів.
Хлів був порожній. Не тільки від худоби, яку він бачив учора ввечері, — двох корів, кількох овець, коня, що стояв у кутку й жував сіно. Порожній узагалі. Солома лежала витоптана, розкидана по підлозі, ніби по ній пройшло стадо, але не звичайним, неспішним кроком, а так, ніби хтось гнав усіх разом, нестямно, у паніці. Ясла перекинуті. Відро з водою лежало на боці. На стіні, на висоті людського зросту, виднілись глибокі подряпини в дереві, чотири довгі, паралельні, що йшли від стелі до підлоги.
А на сінях, у вологій землі біля порога, чітко виднілись сліди. Копита, багато, десятки, сотні. Усі йшли в одному напрямку. До лісу.
І посеред цього сліду, окремо, ніби тримаючись осторонь, тягнувся ще один ряд відбитків. Людські чоботи.
Матвій присів біля них, торкнувся пальцями вологої землі. Сліди були ще свіжі. Не годину тому й не дві. Може, півгодини.
— Данило, — прошепотів він.
---
Двері найближчої хати прочинились, коли він, збожеволілий від страху, кинувся по вулиці, стукаючи до кожного двору. Жінка, та сама, що вранці дала йому хліб, визирнула в щілину, не знімаючи ланцюжка, і її обличчя в присмерку виглядало блідим, мов крейда.
— Йдіть звідси, — сказала вона пошепки. — Ніч скоро.
— Де Данило? — Матвій схопився за одвірок. — Де вся худоба? Що сталось?
— Пішов, — сказала вона. — З усіма. Одразу, як ви поїхали.
— Куди?
Жінка дивилась на нього довго, і в очах її Матвій не побачив нічого, крім утоми.
— Він віддав себе замість решти, — сказала вона. — Бо воно захотіло більше, ніж зазвичай. Ви приїхали, і воно відчуло. Усе село знало, що так буде. Тому Данило вас і попередив. Тому й дав зуб.
— Ви могли сказати мені! — крикнув Матвій. — Могли сказати, що він...
— Могли, — спокійно погодилась вона. — А ви б залишились? Чи поїхали б, перш ніж усе сталось?
Матвій відчув, як з нього наче випускають повітря. Він хотів відповісти, але слова застрягли в горлі. Бо вона мала рацію. Бо якби він знав, то або втік би, й тоді не побачив би, що сталось, або залишився б, і тоді...
— Це я, — вимовив він ледь чутно. — Це через мене.
— Це не через вас, — сказала жінка, і на мить в її голосі пролунало щось, схоже на співчуття. — Це через те, що в вас у крові. Але тепер ви знаєте. Їдьте. Пізно, але ще можна.
Двері зачинились. Клацнув засув, потім ще один, потім важкий брус упав на місце.
---
Матвій стояв посеред темної вулиці, і темрява обступала його з усіх боків, густішала, наповнювала село, ніби хтось повільно виливав у нього чорнило. Телефон у кишені мовчав: жодної риски зв'язку, жодного сигналу. Він піднімав його над головою, відходив до краю села, сягав найвищого місця на пагорбі за хатою Данила, — безрезультатно.