Розділ 18. Вовчі Хутори. Сусід

Вовчі Хутори розкинулись по краю лісу, мов розсипані кимось нашвидкуруч горіхи, — хат з десяток, кожна на власному клаптику землі, огородженому похиленим тином, і між ними такі віддалі, що сусіди, мабуть, бачились частіше через димарі, ніж обличчям до обличчя.

Матвій приїхав надвечір, коли сонце вже торкалось верхівок ялин, і зупинився біля першого двору, де на лаві перед хатою сидів кремезний чоловік років шістдесяти й чистив мисливську рушницю з тією зосередженою неквапливістю, яка видає людину, що робила це тисячі разів.

— До кого? — спитав чоловік, навіть не підводячи очей.

— До діда Гаврила, — сказав Матвій. — Мені казали, він найстарший у селі й знає старі історії.

Чоловік нарешті поглянув на нього, довго, з тією ж оцінювальною пильністю, яку Матвій уже бачив на обличчях усіх оповідачів маршруту.

— Гаврило помер торік, — сказав він. — Узимку. Хоч і казали, що йому сто років. А ти, значить, онук Івана Соболя.

Матвій навіть не здивувався. Здивування, схоже, лишилось десь між Мокрою Балкою й Солоними Ярами.

— Дід Гаврило розповідав мого діда історію про безіменне село, — сказав він.

— Розповідав, — підтвердив чоловік, відкладаючи рушницю. — Але тоді він її розповів не повністю. Лишив останню частину, бо не хотів, щоб Іван їхав далі. Не вийшло. — Він підвівся, і Матвій побачив, що чоловік вищий за нього на голову, широкий у плечах, з вузькими, жовтуватими очима, які в присмерку виглядали майже світлими. — Мене Данило звати. Ночувати будеш у мене. У нас готелів немає, а ночувати в чужій хаті після заходу тут не радять.

— Чому?

— Про те й розкажу, — сказав Данило. — Тільки спочатку повечеряємо.

---

Вечеря виявилась простою: картопля з салом, кисле молоко, чорний хліб, що пахнув димом. Данило їв мовчки, а коли поклав ложку, налив обом по чарці домашньої настоянки й заговорив тим самим рівним, глухим голосом, яким, мабуть, розповідав це вже не раз і не двічі.

*«Було це ще за мого прадіда. Жив у нашому селі чоловік на ім'я Михайло, хазяйновитий, тихий, одружений, мав двох синів. Нічим не вирізнявся, хіба тим, що, окрім нього, ніхто не пам'ятав, коли він народився. Вважали, що старший за решту, але вигляд мав молодий. Сусіди дивувались, а потім звикли, бо село мале, а дивацтв у кожного вистачає.*

*Тільки помітили люди одну дивину: щоразу, коли небо показувало повний місяць, Михайло брав сокиру й казав дружині, що йде по дрова. А виходив уже надвечір, коли надворі сутеніло. Верталась він удосвіта, мокрий від роси, втомлений, ніби відбігав десять верст, а дров не приносив жодного полінця.*

*Спершу казали — випиває потай, на свято сходить до іншої жінки. Потім люди почали помічати: у ті ночі, коли Михайла не було вдома, у селі зникала худоба. Не вся. Одна вівця, одна телиця, з кожного двору по черзі, і ніколи — нічого з його власного. І сліди, кажуть, лишались на землі: не людські і не вовчі, а щось середнє, довге, з надто великою ступнею, але з пазурами.*

*Одного разу, коли в селі пропала молода дівчина, чоловіки не витримали. Зібрались з рушницями, вирішили простежити, куди той Михайло ходить. Пішли за ним лісом, на безпечній відстані, й побачили, як він, дійшовши до старої поляни, скидає одяг, кладе сокиру на пень і, опустившись навколішки, починає ніби тремтіти, ніби його ломить зсередини. А потім…»*

Данило замовк. Налив собі ще одну чарку, але не випив.

— Потім що? — спитав Матвій.

— Потім те, що ти собі вже уявив, — сказав Данило. — Тільки гірше. Бо вони стріляли. Усі, що були, — разом. Влучили кілька разів, а воно тільки озирнулось і подивилось на них. Не з люттю. З докором. Так дивиться сусід, якому ти віддячив за добро недоброю монетою. І пішло в ліс, не поспішаючи, ніби кулі йому нічого не зробили.

— А наступного ранку? — тихо спитав Матвій.

— А наступного ранку Михайло сидів у себе вдома за столом, поголений, чистий, із дружиною та дітьми, і їв сніданок. Ніби нічого не сталось. І на нього ніхто не наважився навіть слова сказати, бо в нього не було жодної подряпини, а в чоловіків, які стріляли, — у кожного на тілі з'явились три глибокі смуги, ніби хтось провів нігтями. Вони так і не загоїлись, поки не поховали кожного з них.

Матвій відчув, як по спині повзе холод, і мимоволі торкнувся хрестика.

— Це не легенда, — тихо сказав він. — Для вас це не легенда.

— Михайло жив у цьому селі ще мого батька, — відказав Данило. — Не змінившись ні на день. А потім зник. Кажуть — пішов у ліс, і ніхто його більше не бачив. Але ліс, знаєш, ніколи не відпускає того, хто йому належить. Просто виходить із нього в інший спосіб.

---

Матвій довго не міг заснути. Данило постелив йому на лежанці біля теплої печі, в єдиній кімнаті, і сам ліг у сусідній, лишивши двері прочиненими, як це роблять господарі, що не хочуть втратити гостя з поля зору. За вікном висів повний місяць, величезний, жовтуватий, майже нереальний, і його світло лягало на підлогу довгою смугою, наче хтось розстелив там полотно.

Він лежав, вдивляючись у цю смугу, і думав про те, що за розкладом, який він склав з дідового зошита й власних нотаток, ця ніч була його четвертою в селі, де зникають люди, — і що жоден із сусідів не поспішає зачиняти хати чи ховатись по підвалах, ніби їм до цього не звикати.

Близько опівночі він почув, як у сусідній кімнаті рипнули дошки. Потім — тихі, обережні кроки, шурхіт одягу, брязкіт ковша об відро в сінях. Матвій заплющив очі й прикинувся сплячим.

Данило пройшов повз двері його кімнати, не зупиняючись, не озираючись, ступаючи безшумно, як ходять люди, що навчились пересуватись у власному домі, не потривоживши жодної дошки. Вхідні двері відчинились і зачинились так тихо, що Матвій майже не почув цього.

Він полежав ще хвилину, а потім підвівся й підійшов до вікна.

Надворі, у місячному світлі, чітко видимому, мов удень, Данило перетинав двір, не оглядаючись, не дивлячись під ноги, рівною, упевненою ходою людини, що прямує туди, куди ходила вже сотню разів. Сокира в руці. Куртка накинута на плечі. Він дійшов до тину, переступив через нього й зник у чорній стіні лісу, не лишивши за собою навіть шереху.