Розділ 17. Архів

Матвій не пам'ятав, як доїхав до обласного центру. Дорога зникла з пам'яті, лишивши тільки мокрий асфальт, дворники, що шкрябали по склу вже й без дощу, і те, що крутилось у голові безперестанку: порожня сукня на траві, вінок, що крутиться на воді, голос баби Параски — *«Третя за цими роками. Тепер і за нашим гостем слід»*.

Він зателефонував матері, як обіцяв, з першої ж автозаправки. Сказав коротко: усе гаразд, їде далі, зв'язок поганий. Збрехав двічі в одному реченні й повісив слухавку, не давши їй часу ставити питання.

Хрестик на шиї більше не пік. Він був просто холодним металом.

---

Обласний архів містився в колишньому монастирському корпусі, у напівпідвальних кімнатах із низькими склепінчастими стелями, де навіть у серпні пахло сирістю й старим папером. Матвій приїхав за годину до закриття, з пропискою від кафедри, яку Величко колись підписав для іншої, цілком безневинної теми, і з надією, що ніхто не стане розбиратись, чому аспірант, який вивчає бувальщини, раптом цікавиться картографією.

За стійкою сиділа жінка років шістдесяти п'яти в окулярах на шнурку, що розкладала пасьянс на старому комп'ютері й підвела погляд тільки тоді, коли він втретє вимовив своє прізвище.

— Соболь, — повторила вона й зняла окуляри. — Іван Петрович Соболь — не ваш родич?

Серце Матвія стиснулось.

— Мій дід. Ви його знали?

— Бачила один раз, — сказала вона. — Я тоді тільки почала тут працювати, за вісімдесят четвертого. Він приходив працювати з картами й господарськими книгами. Дуже ввічливий, дуже зосереджений. А потім, — вона похитала головою, — потім у нас усі говорили, що він зник, і більше його ніхто не бачив.

Вона підвелась, більше нічого не питаючи, ніби його прізвище було пропуском, і повела його коридором повз стелажі до кімнати з табличкою «Картографічний фонд».

— Що саме вам потрібно?

— Мапи, — сказав Матвій. — Старі. Те, що було до укрупнення районів, до війни, ще раніше. Мене цікавлять населені пункти, яких немає на сучасних картах.

Вона довго дивилась на нього, а потім вимовила, повільно, обережно:

— Те саме питав і він.

---

Карти приносили стосами. Австрійські кадастрові плани, польські військові топографічні листи міжвоєнного часу, радянські мапи п'ятдесятих, що розповідали про колгоспи й мінні поля так само рівно, як про річки та лісові дороги. Матвій розкладав їх на довгому столі й звіряв із дідовим зошитом, водячи пальцем від Вільхівки до Чорнолісу, від Мокрої Балки до Солоних Ярів. Села лягали на карту послідовно, одне за одним, як намистини на нитку, — і нитка вела на північний схід, у бік найглухішого лісового масиву.

Вовчі Хутори. Залісся. Далі — порожнеча.

Не порожнеча, зрозумів він за кілька годин. Лісовий масив. Суцільна зелена пляма без жодного позначеного селища, дороги чи броду. Але на австрійському плані 1870-х, найдавнішому з усіх, у самому центрі цієї плями був крихітний прямокутник із хрестиком, схожим на церкву, й підпис дрібним готичним шрифтом, який Матвій розібрав тільки під лупою: *Ohne Name — Безіменне.*

— Австрійці не вигадували назви, — тихо сказала архівістка, що стояла за його плечем. — Якби там не було села, вони б його не малювали. Вони просто не знали, як його називають жителі, або жителі не захотіли їм казати.

— А на пізніших картах?

— Немає. На польській вже тільки ліс. На радянській — «заповідна зона, вхід заборонено», але без жодного пояснення, чому.

Матвій відкинувся на спинку стільця. Голова гула. Перед ним лежала підтверджена, задокументована, оформлена печатками істина, яку мати не змогла знайти за сорок років пошуків, — і яку, схоже, ніхто й не збирався ховати навмисно: вона просто тихо випала з усіх реєстрів, як випадає зуб із ясен, не лишивши нікому нічого, за що можна зачепитись.

— Є ще одне, — сказала архівістка й, помовчавши, вийшла з кімнати.

Повернулась вона за кілька хвилин із тонкою картонною папкою без етикетки, яку поклала перед ним акуратно, ніби розгортала подарунок, якого не мала права дарувати.

— Ваш дід залишив це в нас того дня. Попросив зберегти. Сказав — якщо хтось із родини прийде, коли він не повернеться, віддати. Я сорок років не знала, чи варто.

Матвій розгорнув папку тремтячими пальцями.

---

Усередині лежала єдина чорно-біла фотографія, розміром з долоню, трохи розмита, зроблена, судячи з усього, звичайним фотоапаратом того часу.

На знімку стояв молодий чоловік років тридцяти п'яти, у куртці й високих чоботах, з блокнотом у руці — дід, але такий молодий, що Матвій упізнав би його тільки за очима, які дивились просто в об'єктив з тим самим пильним, трохи винуватим виразом, який він колись бачив у люстерку власної ванної. За його спиною розкинулось село: два десятки хат, збитих із темних колод, чорні дахи, обплетені мохом, одна вулиця, що тонула в тіні високих ялин. А в центрі вулиці, на невеликому майдані, — старий колодязь із високим журавлем, на зрубі якого було вирізано птаха, довгохвостого, з гострим дзьобом, із розправленими крилами.

Зозулю.

Матвій перевернув фотографію. На звороті, нерівним, поспішним почерком, який він уже знав із зошита, було написано: *«Дійшов. Вони мене чекали. Кажуть — я не перший, і не останній. Коли прийде Матвій — нехай не відчиняє на третій раз.»*

Фотографія випала з його пальців на стіл.

Він ніколи не згадував про себе в зошиті. Дід загинув, коли Матвія ще не було на світі. Матвій народився через п'ять років після зникнення, і ніхто в родині не мав підстав вигадати для нього ім'я наперед, — нікого ж не називають заздалегідь, коли чоловік-батько безслідно пропав.

— Звідки він знав? — прошепотів Матвій, не звертаючись ні до кого. — Звідки він міг знати, що я…

— Мабуть, мав на увазі когось із онуків, — обережно сказала архівістка, але голос її тремтів, і по тому, як вона дивилась на фотографію, не наважуючись торкнутись, Матвій зрозумів, що вона не вірить власним словам.

— Матвій, — повторив він. — Нехай не відчиняє на третій раз.