Розділ 16. Солоні Яри. Порожня сукня

Ніч на Купала в Солоних Ярах пахла димом, мокрою травою й медовим дурманом польових квітів, — вогнища спалахнули на березі ріки ще до заходу сонця, і до сутінків на лузі зібралось, здавалось, усе село: бабусі в хустках сиділи на розстелених ряднах, діти бігали навколо з вінками, а парубки вже розминались перед стрибками через вогонь, сміючись голосніше, ніж того вимагала проста веселість.

Матвій стояв трохи осторонь, із диктофоном у кишені й сплетеним власноруч вінком у руці, який Христина таки умовила його взяти з собою, — він мав вигляд сторонньої людини, яка прийшла записувати чужий обряд, і саме цього вигляду намагався триматись, не дозволяючи собі думати про те, що відбувалось у цьому самому місці рік за роком, десятиліття за десятиліттям.

Хрестик прабабусі пекло під сорочкою, — не боляче, але відчутно, так, ніби метал, нагрітий його власним тілом, ніколи не встигав остигнути.

— Ви чого стоїте осторонь? — Христина виринула з натовпу розчервонілою, усміхненою, у білій вишиваній сорочці, з розпущеним волоссям, увінчаним таким самим вінком, який вони плели вчора. — Ходімо до води, зараз пускатимемо вінки!

— Я краще тут постою, — сказав Матвій. — Записую.

— Та ви що! — вона засміялась, хапаючи його за руку. — Хто ж записує обряд, не взявши в ньому участі? Ходіть, лише на хвилинку.

Він хотів відмовитись, але її пальці були теплими, живими, а сміх — таким щирим, що відмова здалась би просто грубістю, — і він пішов за нею вниз по схилу до самої води, де вже стояли дівчата, тримаючи вінки над долонями, шепочучи щось собі під ніс, ворожачи на майбутнє.

Ріка в темряві виглядала чорною, густою, майже нерухомою, — тільки далекі відблиски вогнищ ковзали по її поверхні червоними, тремтливими смугами.

---

Христина пустила свій вінок першою, і він, закрутившись на місці, поплив повільно за течією, прямуючи в темряву між двома вербами, — Матвій пустив свій слідом, невпевнено, ніби не вірячи, що обряд цього потребує, і побачив, як його вінок, зачепившись за її, поплив поруч, не відриваючись.

— Бачите! — Христина прикрила рот долонею, сміючись, очі її блищали. — Це добра прикмета. Вінки, що пливуть разом, — до дружби чи навіть до...

Вона не договорила. Усмішка на її обличчі раптово застигла, погляд зісковзнув кудись повз Матвія, на протилежний берег, де між вербами, у тьмяному відблиску далекого багаття, стояла постать.

Жінка. У довгій білій сукні, пишній, весільній, із довгою фатою, що ледь ворушилась, хоча вітру не було зовсім.

— Хто це? — спитав Матвій тихо. — Ви її знаєте?

Христина не відповіла. Вона дивилась на жінку не мигаючи, і на обличчі її не було страху, — тільки дивна, відсторонена, майже мрійлива увага, як у людини, що прислухається до далекої, ледь чутної мелодії.

— Вона гарна, — прошепотіла Христина. — Дуже гарна.

— Христино, — Матвій схопив її за лікоть, і в голосі його прозвучала тривога, якої він уже не намагався приховувати. — Ходімо звідси. Прямо зараз.

— Вона махає мені, — сказала Христина лагідно, ніби не чуючи. — Хоче, щоб я підійшла. Хоче подарувати мені щось.

Матвій подивився на протилежний берег і справді побачив, як біла постать повільно піднімає руку, у якій тримає щось невелике, — квітку, чи, може, стрічку, — і дивиться на них обох, не рухаючись, терпляче, як дивляться ті, хто знає, що час працює на них.

Хрестик на його грудях раптом спалахнув таким жаром, що він скрикнув, відсмикнувши руку від Христини, — і цієї миті, в це коротке, ледь відчутне розслаблення його хватки, дівчина висковзнула з його пальців, як вода, і пішла вперед, у ріку, не поспішаючи, не озираючись, її біла сорочка вже темніла від вологи, вінок на волоссі хитався в такт кожному кроку.

— Христино! — крикнув він, кидаючись слідом.

Вода виявилась крижаною, неможливо крижаною для липневої ночі, — вона вхопила його за ноги, обплутала, потягла вниз, і він ледь не впав, борсаючись, хапаючи повітря, — а коли виринув, відплюнувши воду, на поверхні перед ним уже нікого не було.

Тільки вінок, її вінок, повільно крутився на місці, і вогні далеких багать тремтіли в чорній воді, байдужі до всього.

Протилежний берег також був порожнім.

---

Його витягли двоє парубків, що прибігли на крик, — він сидів на траві, мокрий, тремтячий, показуючи рукою в бік води, не в змозі вимовити жодного зв'язного слова, доки хтось не накинув йому на плечі старий кожух, а баба Параска, невідомо коли опинившись поруч, не нахилилась над ним, дивлячись у його обличчя із жалем, де не було й тіні здивування.

— Вона пішла сама? — спитала стара тихо. — Нікого не штовхала, нічого не брала силою?

— Сама, — прошепотів Матвій крізь цокотіння зубів. — Вона пішла за нею. За тією, у білому.

Баба Параска кивнула, не вигукуючи, не вражаючись, лише важко, втомлено, ніби підтверджуючи те, що вже знала давно.

— Кожного разу так, — сказала вона. — Хіба що й справді не можна нічого вдіяти.

Село шукало Христину до самого ранку, — ліхтарями, човнами, довгими жердинами обмацуючи дно під вербами, — але ріка, спокійна й байдужа, не віддала нічого, і коли над лугом розвиднілось, а вогнища нарешті догоріли до сірого попелу, на самому березі, на тому місці, де Христина востаннє стояла перед входом у воду, один із парубків знайшов те, чого шукали всю ніч, і водночас те, чого найменше хотіли знайти.

Сукня. Біла, весільна, пишна, розкладена на траві акуратно, з тією дбайливою, уважною точністю, з якою вкладають одяг перед сном, — волога наскрізь, важка від води, ніби щойно вийшла з глибини, а поверх неї, на самому ліфі, лежала невелика, мокра, потемніла від річкової води квітка, схожа на ту, що Матвій бачив у руці примарної постаті на протилежному березі.

Усі стояли мовчки, дивлячись на цю сукню, — і ніхто не промовив ані слова, поки баба Параска не підійшла повільно, не нахилилась, не торкнулась тканини старою, зморшкуватою рукою, і не вимовила тихо, без жодних емоцій, лише з тією безмежною, відстороненою втомою людини, що бачила це вже не вперше: