Розділ 15. Солоні Яри. Віночок

Матвій вирішив затриматись у Солоних Ярах — не з необачності, а тому, що саме тут, за словами баби Параски, щороку на Купала збиралось найбільше молоді з усього району, а значить, саме тут він мав найбільше шансів зафіксувати не тільки усну версію переказу, а й живу, діючу традицію купальських обрядів, цінний етнографічний матеріал, який рідко траплявся дослідникам у такому автентичному вигляді.

Принаймні так він пояснював собі це рішення, хоча десь глибоко всередині розумів: справжньою причиною була та сама нездоланна цікавість, той самий потяг наблизитись до джерела небезпеки, замість того щоб тікати від нього, яка привела його в цю подорож від самого початку.

Він оселився в місцевої родини, що здавала кімнату приїжджим, і наступного дня, напередодні самого свята, познайомився з Христиною, молодою дівчиною років двадцяти двох, донькою господарів, яка з ентузіазмом погодилась показати йому підготовку до купальських гулянь.

— У нас завжди весело на Купала, — сказала вона, плетучи вінок із польових квітів, сидячи на ґанку в надвечірньому світлі. — Хочете, навчу вас плести? Традиційний обряд, якраз для вашого дослідження.

Матвій, попри застереження баби Параски, що досі відлунювали в його свідомості, не зміг відмовити — наукова, та й просто людська цікавість, підсилена товариською, невимушеною атмосферою, здавалась у цей момент значно сильнішою за абстрактний, іще не підтверджений страх.

— З радістю, — сказав він, сідаючи поруч.

Вони провели вечір за цим простим, приємним заняттям, — Христина, сміючись, виправляла його незграбні спроби вплести квіти у вінок, розповідаючи про місцеві традиції, про те, як дівчата пускають вінки за течією, ворожачи на наречених, а хлопці стрибають через багаття, доводячи власну сміливість.

— А ви чули історію про наречену з ріки? — спитав Матвій, коли вінок нарешті набув більш-менш пристойного вигляду.

Христина кивнула, усмішка її трохи потьмяніла.

— Усі в селі чули, — сказала вона. — Бабуся завжди попереджає нас не ходити до ріки самим пізно ввечері на Купала, не брати нічого від незнайомок у весільному вбранні. Але, чесно кажучи, у наш час мало хто справді вірить у такі старі казки.

— А ви вірите? — спитав Матвій.

Христина довго мовчала, дивлячись на закінчений вінок у своїх руках.

— Не знаю, — сказала вона нарешті. — Моя двоюрідна сестра зникла три роки тому, саме в ніч на Купала. Поліція сказала — втекла з дому, можливо, з хлопцем якимось, про якого ми не знали. Але... — вона затнулась, — бабуся завжди казала, що тієї ночі бачила на березі жінку у вологій сукні, якої раніше ніхто в селі не зустрічав.

Матвій відчув, як знайомий холод повзе по спині, — ще одна нитка, ще один доказ того, що історії, які він записував, були не просто фольклорною забавою, а відлунням реальних, людських трагедій, що продовжували повторюватись, десятиліття за десятиліттям.

Христина, помітивши зміну в його обличчі, простягнула йому вінок із несподіваною, грайливою усмішкою, ніби свідомо намагаючись розвіяти важку атмосферу щойно сказаних слів.

— Ось, — сказала вона. — Ваш перший власноруч сплетений вінок. Носіть із гордістю завтра на святі.

Матвій узяв вінок обережно, дякуючи, усміхаючись у відповідь попри внутрішню тривогу, — а тієї ночі, коли він ліг спати в наданій йому кімнаті, сон прийшов неспокійний, сповнений образів темної, повільної річки, і постаті у вологій, весільній сукні, що стояла на березі, повернута спиною, чекаючи, доки він наблизиться достатньо, щоб побачити її обличчя.