Розділ 14. Солоні Яри. Наречена з ріки

Він повернувся на маршрут наступного ранку, попри материне благання, попри власний, досі не вгамований страх, — хрестик прабабусі висів на шиї, ховаючись під коміром сорочки, тепло металу стало дивним, несподіваним джерелом спокою протягом усієї довгої дороги до Солоних Ярів, наступного села за дідовим списком.

Село розташувалось уздовж звивистої, повноводної річки, чиї береги поросли густими вербами, що схилялись над водою, створюючи затінені, прохолодні заводі, — Матвій, в'їжджаючи в село, не міг не визнати його приховану, меланхолійну красу, попри все, що він уже знав про небезпеку, яку могло приховувати кожне нове місце на маршруті.

Місцева бібліотекарка, молода жінка, яка виявилась неочікувано обізнаною в сільському фольклорі, скерувала його до баби Параски, найстаршої жительки Солоних Ярів, що мешкала в хаті неподалік самого берега річки.

— Вона знає всі історії про ріку, — сказала бібліотекарка. — Хоча попереджаю, не кожну з них вона розповідає охоче.

Баба Параска, низенька, повновида жінка з добрим, хоч і стомленим обличчям, зустріла його на ґанку своєї хати, прикрашеної старими, вицвілими рушниками, — вона довго дивилась на нього, перш ніж заговорити, тим самим уже знайомим, пильним поглядом, яким його зустрічали всі попередні оповідачі маршруту.

— Соболь, — сказала вона нарешті. — Чула я про тебе, синку, та й про діда твого теж чула, хоча сама його не зустрічала особисто — тоді я ще молодою була, не я записи приймала.

— Хто розповідав історію моєму дідові? — спитав Матвій, дістаючи блокнот.

— Моя свекруха, царство їй небесне, — сказала баба Параска, впускаючи його до хати. — Вона мені цю саму історію передала, перш ніж відійшла. Про наречену з ріки.

---

*"Жила колись у нашому селі дівчина, вродлива, лагідна, засватана за хорошого хлопця з сусіднього села. Готувалось весілля, усе село раділо, чекало на свято. Та за тиждень до вінчання жених, п'яний після парубоцької вечірки, потонув у річці, перепливаючи її вночі, щоб скоротити дорогу додому.*

*Наречена, почувши сумну звістку, не витримала горя. У ніч на Купала, коли по всьому селу палали вогнища й дівчата пускали вінки за течією, вона пішла до того самого місця, де втопився її жених, і теж увійшла у воду, не дослухавшись криків сусідів, що намагались її зупинити.*

*Відтоді, кажуть, кожного року в ніч на Купала вона виходить із ріки — молода, вродлива, у весільному вбранні, що ніколи не старіє й не псується від води. Виходить шукати заміну собі, бо наречена без жениха, навіть у потойбічному світі, не знаходить спокою, доки хтось не займе її місце, не піде за нею туди, звідки вона прийшла.*

*Вона підходить до тих, хто святкує Купала біля ріки, особливо до молодих, незаміжніх дівчат, заговорює ласкаво, пропонує сплести спільний вінок, запрошує до танцю на березі. А тих, хто погоджується, хто приймає від неї подарунок — квітку, стрічку, бодай дотик, — вона веде за собою до води, і назад вони вже не повертаються."*

---

— А як розпізнати її серед живих дівчат? — спитав Матвій, записуючи кожну деталь ретельно.

— Ноги завжди мокрі, — сказала баба Параска. — Хай скільки часу минуло, відколи вона вийшла з води, поділ сукні завжди вологий, ніби щойно торкнувся річки. І очі — дивляться якось дивно, порожньо, навіть коли усміхається найщиріше.

— Коли саме святкують Купала в цьому році? — спитав Матвій, хоча вже знав приблизну відповідь, рахуючи подумки дні свого маршруту.

Баба Параска подивилась на календар, що висів на стіні її хати, потім знову на Матвія, обличчя її спохмурніло.

— Післязавтра, синку, — сказала вона тихо. — Саме тоді, коли ти, якщо затримаєшся в нашому селі, опинишся тут, біля нашої ріки, разом з усіма іншими.