Розділ 13. Мати

Матвій поїхав не далі, а навпаки — розвернув машину в бік дому, проїхавши майже триста кілометрів без жодної зупинки, окрім короткої заправки, зупиняючись лише тоді, коли втома стала фізично небезпечною для подальшого керування. Він приїхав до матері пізно ввечері, без попередження, і коли вона відчинила двері, побачивши його виснажене, бліде обличчя, одразу зрозуміла: сталося щось серйозне.

— Матвійку, — прошепотіла вона, впускаючи його всередину, — що сталось? Ти ж обіцяв телефонувати.

— Мамо, — сказав він, сідаючи за кухонний стіл, той самий, за яким кілька тижнів тому вперше розгорнув дідів зошит, — мені треба знати правду. Усю правду, яку ти приховувала від мене весь цей час.

Мати довго мовчала, готуючи чай механічними, завченими рухами, — і коли нарешті сіла навпроти нього, обличчя її виражало ту саму втому, яку Матвій бачив у кожного оповідача, з яким встиг зустрітись за ці дні, утому людини, що носить тягар знання, яким ніколи не хотіла б ділитись.

— Твій дід поїхав тим маршрутом не випадково, — почала вона нарешті. — Він казав мені, уже після повернення з однієї з попередніх, менших експедицій, що знайшов у старих документах згадку про село, якого немає на жодній сучасній карті. Безіменне, як він його називав. І що, досліджуючи його походження, натрапив на дещо, що стосувалось безпосередньо нашої родини.

— Що саме? — спитав Матвій, нахиляючись уперед.

— Прізвище Соболь, — сказала мати тихо, — виявилось не просто поширеним прізвищем, яке в нашій родині носили кілька поколінь. Воно походило саме з того безіменного села. Твій дід вважав, що наші предки звідти родом, хоча в жодному офіційному документі, в жодному архіві, це село взагалі не фігурувало.

— Чому воно не позначене на картах? — спитав Матвій.

Мати знизала плечима, руки її тремтіли, коли вона стискала чашку з чаєм.

— Він так і не встиг з'ясувати, — сказала вона. — Останнього разу, коли ми говорили по телефону, він сказав мені щось дивне, що я тоді списала на професійну, наукову одержимість, а тепер, слухаючи тебе, розумію значно глибше. Він сказав: "Це село не зникло з карт випадково. Воно саме не хоче бути знайденим, доки не прийде час комусь із роду повернутись."

Матвій відчув, як холод пронизує його наскрізь, — слова, моторошно схожі на те, що він сам встиг зрозуміти протягом останніх днів, тільки тепер підтверджені прямо, недвозначно, людиною, яка носила цей тягар мовчки протягом сорока років.

— А що сталось із ним насправді? — спитав він. — Не версія про покинуту машину біля лісу. Правда.

Мати довго мовчала, дивлячись у вікно на темну, нічну вулицю.

— Я не знаю правди, Матвійку, — сказала вона нарешті, голос її тремтів від стримуваних сліз. — Я знаю тільки те, що він поїхав шукати те безіменне село, обіцяючи повернутись за тиждень. А за два тижні міліція знайшла його машину покинутою на узбіччі дороги, ключі в замку запалювання, речі на місці, а його самого — ніде. Жодного сліду, жодного свідка, нічого, що пояснювало б, куди він дівся.

— Ти шукала далі? — спитав Матвій. — Намагалась знайти те село сама?

— Намагалась, — сказала мати. — Місяцями. Їздила тими самими дорогами, розпитувала людей, перевіряла архіви. Нічого. Жодного підтвердження, що подібне село взагалі коли-небудь існувало. Зрештою я мусила визнати поразку, оплакати його як зниклого безвісти, виховувати тебе самостійно, намагаючись забути про те, чого не могла пояснити чи виправити.

Матвій узяв материну руку, стискаючи її міцно, відчуваючи глибокий, щирий жаль за тягар, який вона носила самотньо всі ці роки, — і водночас нову, непохитну рішучість, яка народжувалась усередині нього, попри весь страх, попри всі застереження зустрінутих оповідачів.

— Я знайду те село, — сказав він. — І дізнаюсь, що сталось із дідом насправді.

— Матвійку, ні, — мати стиснула його руку у відповідь, відчайдушно, благально. — Я не можу втратити тебе так само, як втратила його.

— Я вже надто далеко зайшов, щоб зупинитись, — сказав він тихо. — Люди зникають слідом за мною, мамо. Якщо я не дізнаюсь, що насправді відбувається, якщо не доведу цю справу до кінця, зникатимуть і далі, незалежно від того, продовжу я маршрут чи ні. Принаймні так я матиму шанс це зупинити.

Мати довго дивилась на нього, і зрештою, з виглядом людини, що зрештою визнає неминучість того, чого так довго намагалась уникнути, кивнула повільно, сльози текли по її обличчю.

— Тоді візьми це, — сказала вона, підводячись, виходячи до сусідньої кімнати й повертаючись за кілька хвилин із невеликим, старовинним хрестиком на тонкому ланцюжку. — Це належало твоїй прабабусі, ще з того боку родини, звідки, можливо, і походить прізвище Соболь. Вона завжди казала, що він береже від того, чого не можна побачити прямо, тільки відчути.

Матвій узяв хрестик обережно, застібаючи ланцюжок на шиї, відчуваючи дивне, несподіване тепло металу проти шкіри, — і коли він прощався з матір'ю тієї ночі, обіцяючи телефонувати частіше, бути максимально обережним, обоє розуміли: це могло бути останнє прощання перед тим, як він остаточно вирушить туди, звідки, можливо, не повернувся його власний дід сорок років тому.