Розділ 12. Мокра Балка. Пустка

Він не наважився повернутись до того двору того вечора, оселившись натомість у маленькому готелі при сільраді, єдиному офіційному місці для ночівлі в Мокрій Балці, — кімната виявилась тісною, але простою, без жодних дзеркал чи інших предметів, здатних викликати додаткову тривогу, і Матвій, виснажений емоційно й фізично, сподівався хоча б на одну спокійну ніч перед продовженням маршруту.

Сон не приходив довго, — він лежав, дивлячись у стелю, прокручуючи в пам'яті той моторошний, нелюдський погляд, який промайнув на обличчі хлопчика, намагаючись переконати себе, що це була просто гра тіней, утомлена уява, перевантажена двома попередніми, насиченими страхом ночами.

Коли сон нарешті прийшов, він виявився важким, тривожним, сповненим уривчастих образів лісу, дитячого сміху, що лунав звідкись із гущавини дерев, і голосу баби Килини, що повторював знову й знову: *"Не хвали після заходу сонця. Не хвали після заходу сонця."*

---

Матвій прокинувся рано, ще до світанку, розбуджений не звуком, а гострим, інстинктивним відчуттям тривоги, — він вийшов надвір одразу, не чекаючи на сніданок, щось глибоко всередині нього наполягало на необхідності перевірити, чи все гаразд у тому дворі, де він зустрів хлопчика напередодні.

Вулиця села зустріла його незвичною, моторошною тишею, — жодного диму з коминів, жодного звичного, вранішнього руху, яким зазвичай прокидалось сільське життя.

Він дістався до знайомої хати за кілька хвилин швидкої ходи, і те, що він побачив, змусило його завмерти на порозі двору, серце калатало від жаху, значно гострішого за будь-що, пережите протягом попередніх днів подорожі.

Двір був порожнім. Абсолютно, моторошно порожнім, — не тільки хлопчика й матері ніде не було видно, а й сама хата виглядала так, ніби в ній роками ніхто не жив: вікна, які напередодні світились теплим, домашнім світлом, тепер зяяли темними, запиленими провалами, фарба на дверях облупилась значно сильніше, ніж могла б за одну ніч, а конструкція з гілок, яку плів хлопчик, лежала на землі, розсипана, зотліла, ніби пролежала там роками, а не кілька годин.

— Агов? — покликав Матвій тремтячим голосом, роблячи обережний крок углиб двору. — Є хтось удома?

Відповіді не було, тільки тиша, важка, абсолютна, яка здавалась йому значно моторошнішою за будь-який можливий звук.

Він підійшов до вікна, зазираючи досередини крізь брудне, затягнуте павутинням скло, — кімната за ним виявилась порожньою, без жодних меблів, без жодних ознак того, що тут хтось узагалі коли-небудь жив, попри те, що лише вчора ввечері він бачив крізь це саме вікно тепле, домашнє освітлення.

Сусідка, та сама жінка, яка напередодні насторожено вказала йому дорогу до баби Килини, вийшла на власний поріг, почувши його голос, обличчя її виражало неприховану тривогу.

— Ви щось шукаєте? — спитала вона обережно.

— Родину, яка тут жила, — сказав Матвій, вказуючи на порожню хату. — Жінку з сином, хлопчиком на ім'я Тимко. Я бачив їх учора ввечері.

Жінка довго дивилась на нього, обличчя її бліднішало з кожною секундою.

— Тут ніхто не живе вже років десять, — сказала вона тихо. — Відколи стара родина виїхала після того, як їхній хлопчик... — вона затнулась, хрестячись тривожним, механічним жестом, — зник безвісти, ще зовсім маленьким, років сім йому було.

Матвій відчув, як земля йде з-під ніг, — раптове, моторошне усвідомлення того, що він бачив, розмовляв, навіть похвалив когось, чи щось, чого фізично не мало б існувати в цьому світі вже десять років.

— Цього не може бути, — прошепотів він. — Я бачив їх учора, говорив із хлопчиком, з його матір'ю.

Жінка позадкувала, обличчя її виражало тепер відкритий, неприхований страх, — страх не перед порожньою хатою, а перед ним самим, перед людиною, яка щойно підтвердила щось, у що місцеві мешканці, судячи з усього, воліли не вірити надто буквально.

— Вам треба їхати звідси, — сказала вона швидко. — Негайно. Доки не стемніло знову.

Матвій, не в змозі заперечити, попри всю наукову частину своєї свідомості, яка відчайдушно шукала раціональне пояснення побаченому, поспішив до машини, тремтячими руками набираючи номер материного телефону, не знаючи навіть, що саме збирається їй сказати, — єдине, у чому він тепер був абсолютно, невідворотно впевнений: те, що супроводжувало його маршрутом, ставало дедалі реальнішим, дедалі небезпечнішим, і ніяка наукова допитливість більше не могла виправдати продовження цієї подорожі без цілковитого, холодного усвідомлення ризику, на який він наражав не тільки себе, а й кожного, з ким перетинався шлях.