Розділ 11. Мокра Балка. Погляд

Матвій провів решту дня, опитуючи інших мешканців Мокрої Балки для порівняльного матеріалу, намагаючись триматись подалі від будь-яких розмов, що могли б стосуватись дітей, — обережність, якою він озброївся після застереження баби Килини, здавалась йому тепер не просто розсудливою, а життєво необхідною.

Але надвечір, коли він повертався до машини, припаркованої неподалік тієї самої хати, де грався хлопчик на ім'я Тимко, доля, здавалось, вирішила випробувати його рішучість.

Хлопчик усе ще був у дворі, тепер самотній, мати його зайнята чимось у хаті, — він продовжував свою загадкову конструкцію з гілок, зосереджено, терпляче, з майстерністю, яка здавалась незвичною для дитини такого віку.

Матвій, проходячи повз, мимоволі зупинився, роздивляючись роботу хлопчика з професійним, етнографічним інтересом, — конструкція виявилась складним, майже архітектурним плетивом, подібним до традиційних оберегів, які Матвій бачив на фотографіях у старих етнографічних альбомах.

— Хто навчив тебе так плести? — спитав він, не в змозі стримати цікавість.

Хлопчик підвів погляд, очі його, темні, глибокі, здавались значно старшими за решту дитячого обличчя.

— Ніхто, — сказав він тихо. — Само виходить.

Матвій кивнув, роблячи крок далі, маючи намір просто пройти повз, дотримуючись власної, щойно даної собі обіцянки обережності, — але конструкція, тепер, коли він побачив її зблизька, виявилась настільки вражаюче досконалою, настільки нехарактерно вправною для семирічної дитини, що слова вирвались у нього мимоволі, перш ніж він встиг їх стримати.

— Це справді дуже гарно, — сказав він, усміхаючись тепло, щиро захоплений. — Ти неймовірно талановитий хлопчик.

І в ту саму мить, коли слова похвали прозвучали вголос, Матвій побачив те, про що попереджала баба Килина, — на обличчі хлопчика, на частку секунди, занадто швидку, щоб бути впевненим до кінця, але достатньо чітку, щоб залишити по собі моторошний, невигойний слід у пам'яті, промайнуло щось нелюдське: очі, які на мить втратили звичну, дитячу округлість, стаючи видовженими, майже котячими, а усмішка, що розтягнула губи хлопчика, виявилась значно ширшою за будь-яку нормальну людську усмішку, сповненою дикого, первісного тріумфу.

Матвій відступив різко, серце калатало, — а хлопчик, ніби нічого не сталося, повернувся до свого плетива, обличчя його знову стало звичайним, дитячим, без жодного натяку на щойно побачену моторошну метаморфозу.

— Дякую, — сказав Тимко буденно, не піднімаючи погляду. — Мені рідко хто каже такі слова.

Матвій поспішив до машини, не наважуючись озирнутись, руки його тремтіли так сильно, що він ледве втрапив ключем у замок запалювання, — і коли він нарешті завів двигун, від'їжджаючи від того двору якнайшвидше, у дзеркалі заднього виду він побачив постать матері хлопчика, що вийшла на поріг хати, дивлячись йому вслід з виразом, у якому Матвій прочитав не просто занепокоєння, а справжній, глибокий жах.