Розділ 10. Мокра Балка. Підмінок

Мокра Балка розташувалась у низині, оточеній з усіх боків пагорбами, порослими густим лісом, — село, яке, судячи з назви, отримало своє ім'я через близькість до джерела, чиї води, за легендою, ніколи не пересихали навіть у найспекотніші літа.

Матвій прибув туди пізно пополудні, виснажений морально значно більше, ніж фізично, — хронологія зникнень, яку він склав дорогою, продовжувала важити на його свідомості важким, невідворотним тягарем відповідальності.

Він зупинився біля першої хати, де побачив людей, — молода жінка розвішувала дитячий одяг на мотузці, а поруч, у дворі, грався хлопчик років семи, зосереджено складаючи щось із гілок у дрібну, акуратну конструкцію.

— Добрий день, — сказав Матвій, виходячи з машини з тією самою, уже звичною формулою представлення. — Я шукаю когось, хто міг би розповісти старі перекази, бувальщини. Підкажете, до кого звернутись?

Жінка окинула його швидким, оцінюючим поглядом, — а потім, не кажучи ні слова, покликала хлопчика до себе, притискаючи його до стегна захисним, майже інстинктивним жестом, ніби присутність незнайомця становила якусь особливу, конкретну загрозу саме для дитини.

— До баби Килини вам треба, — сказала вона нарешті, вказуючи кудись у глиб вулиці. — Третя хата звідси. Тільки, — вона завагалась, — будьте обережні з тим, про що питаєте. У нас у селі є речі, про які краще не говорити вголос, особливо коли діти поруч.

Матвій подякував, не наважуючись наразі розпитувати детальніше, — і коли він від'їжджав, у дзеркалі заднього виду помітив, як жінка продовжує стояти, дивлячись йому вслід, усе ще міцно тримаючи сина за плече.

---

Баба Килина виявилась жінкою молодшою за попередніх оповідачок, років шістдесяти, з гострим, пронизливим поглядом і манерою говорити коротко, без зайвих слів.

— Соболь, — сказала вона, коли він представився, кивнувши головою з тим самим упізнаванням, яке Матвій уже зустрічав двічі раніше. — Чула про тебе. Новини швидко по селах літають, особливо такі новини.

— Я записую старі бувальщини, — сказав Матвій, намагаючись утримати професійний, звичний тон, попри внутрішню тривогу. — Чи є у вас історія, яку варто записати?

Баба Килина довго дивилась на нього, обмірковуючи щось, — і зрештою кивнула, впускаючи його до хати коротким, майже неохочим жестом.

— Є, — сказала вона, сідаючи навпроти нього за грубий дерев'яний стіл. — Про підмінка. Слухай уважно, бо ця історія стосується дітей, а я бачу, ти вже й сам здогадався, чому моя сусідка так насторожено поставилась, коли побачила тебе біля двору, де грався її син.

---

*"Було це за давніх часів, коли люди ще вірили, що лісовик живе в найстаріших деревах і пильнує за межею між людським світом і лісовим. Казали, лісовик заздрив людським дітям — вони росли швидко, сміялись голосно, мали батьків, що любили їх над усе на світі, тоді як власне лісовикове дитя, якщо воно взагалі в нього було, лишалось навіки прив'язаним до темної, мовчазної гущавини.*

*І тому іноді, коли людська дитина лишалась без догляду занадто довго біля лісу, особливо ввечері, коли сутінки стирали межу між двома світами, лісовик міг підмінити її — забрати справжню дитину собі, а натомість лишити подобу, зовні ідентичну, що, однак, мала одну особливість: вона ніколи не старіла так, як мала б, завжди лишаючись трохи інакшою, трохи чужою, попри зовнішню схожість.*

*Розпізнати підмінка можна було лише одним способом, кажуть старі люди, — не хвалити дитину вголос після заходу сонця. Бо справжнє дитя лісовика, почувши похвалу, не могло втриматись від радості такої щирої, такої нелюдської інтенсивності, що в ту саму мить викривало себе поглядом, у якому на частку секунди проступало щось первісне, лісове, зовсім не дитяче."*

---

— А що відбувається з тим, хто похвалить підмінка? — спитав Матвій, уже знаючи, судячи з попереднього досвіду в двох інших селах, що відповідь навряд чи виявиться втішною.

— Залежить, — сказала баба Килина. — Іноді нічого особливого, якщо похвала випадкова, необережна, але щира. Але якщо хтось хвалить дитину навмисно, намагаючись перевірити легенду з наукового, цікавого інтересу, — вона подивилась на нього прямо, з проникливою, майже звинувачувальною пильністю, — тоді лісовик може вирішити, що людина сама запрошує його увагу, і забрати не підмінка назад, а когось іншого, кого ця людина любить чи за кого відповідає.

Матвій відчув, як холод пронизує його наскрізь, усвідомлюючи приховану, недвозначну небезпеку цього попередження саме для нього особисто, — наукова цікавість, саме той мотив, із яким він приїхав записувати ці історії, тепер виглядала як саме той тип небезпечного, навмисного інтересу, про який попереджала баба Килина.

— Дякую за попередження, — сказав він тихо. — Я буду обережним.

— Будь, — сказала баба Килина коротко. — А надто з хлопчиком Тимком, тим, що грався у дворі своєї матері, коли ти проїжджав. Про нього в селі теж дещо шепочуться, хоча вголос ніхто не наважується сказати прямо.