Розділ 9. Лічба

Він знайшов Соломію бліду, розгублену, біля двору баби Ганни, куди сусіди вже встигли зібратись, обговорюючи новину стишеними, схвильованими голосами, — Марія Степанівна зникла тієї ж ночі, її ніхто не бачив після того, як вона, за словами сусідки, пішла ввечері "подивитись, чи все гаразд у погребі", і більше не поверталась.

— Це вже друге зникнення за тиждень, — прошепотіла Соломія, коли Матвій підійшов до неї, обличчя його виражало те саме приголомшене виснаження, яке відчувала, судячи з усього, уся громада. — Спершу та жінка у Вільхівці, тепер Марія Степанівна тут.

Матвій стояв мовчки, не наважуючись розповісти про нічний стук, про голос, що називав його на ім'я голосом його власного діда, про власну, ганебну мить спокуси відчинити двері, — як пояснити це комусь, не видавшись при цьому цілковито божевільним, чи, гірше, не накликавши на себе підозри у причетності до зникнень, свідком яких він ставав раз у раз, подорожуючи тим самим маршрутом?

Дід Опанас, побачивши його серед натовпу, підійшов повільно, спираючись на ціпок, обличчя старого виражало глибоке, давнє розуміння, якого Матвій боявся найбільше.

— Стукало до тебе цієї ночі, — сказав він тихо, не питаючи, а стверджуючи.

Матвій кивнув, не в змозі заперечувати далі.

— Я не відчинив, — прошепотів він. — Витримав до третього разу й далі.

— Добре, — сказав дід Опанас, кивнувши з полегшенням. — Добре, що дід твій, мабуть, навчив тебе хоч чомусь корисному, навіть якщо сам того не усвідомлював.

— Але Марія Степанівна зникла, — сказав Матвій. — Якщо не я відчинив двері, чому саме вона постраждала?

Дід Опанас довго мовчав, обмірковуючи це питання з тим самим зосередженим, важким виразом, з яким він розповідав свою історію два дні тому.

— Можливо, те, що приходило до тебе, не отримавши бажаного, пішло шукати іншу, слабшу двері, — сказав він нарешті. — Марія Степанівна й так жила з тугою за покійним чоловіком, з напіввідчиненими дверима в серці, навіть якщо фізично тримала їх зачиненими. Легша здобич для чогось, що живиться саме такою тугою.

Матвій відчув, як провина, важка, нестерпна, накриває його новою хвилею, — якби не його присутність, якби він не привіз із собою ту саму, незавершену дідову історію, можливо, Марія Степанівна лишилась би неушкодженою, продовжуючи жити зі своїм горем, не привертаючи уваги чогось, що тепер, судячи з усього, йшло слідом за ним самим, селом за селом.

---

Він поїхав із Чорнолісу того ж дня, попри прохання Соломії залишитись, допомогти з пошуками, — не з байдужості, а з гострого, інстинктивного розуміння, що його подальша присутність у селі тільки наражає інших мешканців на нову небезпеку.

Дорогою, зупинившись на черговому узбіччі, щоб перевести подих, він дістав телефон, набираючи номер матері, — потреба почути знайомий, заспокійливий голос переважила всі попередні наміри не турбувати її зайвими подробицями своєї подорожі.

— Матвійку, — сказала вона, коли відповіла, — як справи? Знайшов щось цікаве для дисертації?

Він довго вагався, перш ніж заговорити, — і зрештою, не в змозі далі приховувати правду, розповів усе: про зникнення у Вільхівці, про нічний стук у Чорноліс, про голос, що називав його дідовим ім'ям.

Мовчання на тому кінці лінії тривало довго, настільки довго, що Матвій вже подумав, чи не обірвався зв'язок.

— Мамо? — покликав він.

— Я тут, — сказала вона нарешті, голос її тремтів. — Матвійку, будь ласка, повертайся додому. Негайно. Кинь цей маршрут, забудь про зошит, про дисертацію, про все.

— Чому? — спитав він, хоча частина його вже здогадувалась про відповідь.

— Бо саме так усе й почалось із твоїм дідом, — прошепотіла вона. — Він теж телефонував мені з дороги, розповідав про дивні речі, про зникнення, що йшли слідом за ним, село за селом. А потім одного дня перестав телефонувати взагалі.

Матвій відчув, як остання, тонка нитка раціонального заперечення, яку він намагався утримувати протягом усієї подорожі, нарешті обривається остаточно.

— Я не можу кинути зараз, — сказав він тихо. — Якщо дід справді... якщо з ним щось сталось через цей маршрут, я мушу дізнатись правду. Не тільки заради дисертації. Заради нього. Заради себе.

— Матвійку, — благала мати, — будь ласка...

— Я буду обережним, — пообіцяв він, хоча й сам не вірив повністю у власну здатність дотримати цю обіцянку. — Я зателефоную тобі після кожного села. Обіцяю.

Він поклав слухавку, не чекаючи на подальші заперечення матері, — і, дістаючи блокнот, почав методично, з науковою ретельністю, яка тепер здавалась йому останнім, хистким якорем здорового глузду, записувати хронологію подій: дату й час кожного зустрінутого попередження, кожного зникнення, кожного моторошного збігу.

Коли він закінчив, картина, що вималювалась перед ним на папері, виявилась моторошно чіткою: зникнення відбувались не хаотично, а точно синхронно з його власним просуванням маршрутом, слідуючи за ним із невблаганною, майже механічною регулярністю, ніби щось, рухоме тим самим шляхом, яким їхав і він, живилось кожною записаною бувальщиною, перетворюючи почуту історію на реальну, людську трагедію.

Він подивився на годинник, потім на карту, розкладену на пасажирському сидінні, — наступне село за маршрутом, Мокра Балка, лежало за якихось сорок кілометрів попереду, і Матвій, попри весь страх, попри материне благання, завів двигун, усвідомлюючи з холодною, остаточною ясністю: шлях назад тепер здавався йому не менш небезпечним за шлях уперед, а єдиним способом захистити тих, кого він ще міг захистити, лишалось дізнатись правду якнайшвидше, дістатись до того самого безіменного села, де обірвалась історія його діда, перш ніж обірветься і його власна.