Розділ 8. Чорноліс. Третя ніч

Він мав поїхати того ж дня, одразу після сніданку, — здоровий глузд наполягав на негайному продовженні маршруту, подалі від хати, де лунав нічний стук, подалі від моторошних подряпин на дверях, які він так і не наважився показати господині, списавши власне занепокоєння на перевтому й надмірно вразливу уяву.

Але дід Опанас, якого Матвій зустрів того ранку на сільській вулиці, попросив його затриматись ще на день.

— Онуки мої приїжджають увечері, — сказав старий, — хочуть послухати, що ти записав, бо онука моя теж етнографією цікавиться, у Львові вчиться. Буде шкода, якщо роз'їдетесь, не зустрівшись.

Матвій, попри внутрішній опір, не зміг відмовити — наукова цінність розмови з молодшим поколінням, що мало власний погляд на збереження традиції, здавалась достатньо вагомою причиною, щоб подолати ірраціональний, важко обґрунтований страх.

— Залишусь ще на одну ніч, — сказав він господині, коли повернувся до хати. — Якщо це не завдасть вам зайвого клопоту.

— Жодного клопоту, — запевнила вона, хоча Матвію здалось, ніби в її очах на мить промайнула тінь занепокоєння, швидко прихована за звичною гостинною усмішкою.

---

День минув у продуктивній, хоч і напруженій роботі, — він опитав ще трьох літніх мешканців села, записуючи варіації тієї самої історії про три стуки, кожна з яких відрізнялась дрібними деталями, але зберігала те саме центральне застереження: не відчиняти, хай хто б не кликав, хай який би не був переконливий голос за дверима.

Онука діда Опанаса, молода, енергійна дівчина на ім'я Соломія, виявилась саме такою цікавою, ерудованою співрозмовницею, якою її описував дід, — вони проговорили кілька годин про методологію польової етнографії, про зміни в усній традиції, спричинені урбанізацією, і Матвій, занурений у цю звичну, академічну розмову, майже забув про власну тривогу щодо наступної ночі.

— Дід каже, ти ночуєш у Марії Степанівни, — сказала Соломія, коли вони прощались увечері. — Будь обережний. У тій хаті, кажуть, і раніше дивні речі траплялись.

— Які саме? — спитав Матвій, відчуваючи, як тривога знову загострюється.

— Чоловік Марії Степанівни помер молодим, років десять тому, — сказала Соломія тихо. — Кажуть, перед смертю обіцяв їй, що завжди буде поруч, хай що станеться. Відтоді вона іноді чує вночі дивні звуки, стверджує, ніби відчуває його присутність у домі. Місцеві радять їй не слухати ті звуки занадто уважно.

Матвій відчув, як холод остаточно поглинає залишки спокою, здобутого продуктивним днем, — раптове, моторошне розуміння, звідки насправді походить нічний стук, яку особисту трагедію господині він міг, сам того не підозрюючи, зачепити власною присутністю.

---

Тієї ночі він не наважився лягти спати, сидячи одягненим на ліжку, спиною до стіни, диктофон увімкнений поруч, готовий зафіксувати будь-що, що могло статися, — наукова допитливість, попри весь страх, вимагала документації, доказу, хай якого ризикованого.

Стук пролунав рівно опівночі, перший раз, тихий, обережний, точнісінько такий, як минулої ночі.

Матвій сидів нерухомо, записуючи час у блокноті тремтячою рукою.

Другий стук пролунав за кілька хвилин, гучніший, супроводжуваний тим самим шепотом, що промовляв його ім'я, — тільки цього разу голос звучав чіткіше, і Матвій, до жаху свого, упізнав у ньому інтонації, разюче схожі на голос власного діда, якого він чув тільки зі старих, збережених матір'ю аудіозаписів.

— Матвійку, — прошепотів голос за дверима, — відчини, синку. Я тут, я поруч, я можу все пояснити, якщо відчиниш.

Він притиснув долоню до рота, стримуючи мимовільний, панічний звук, серце калатало так шалено, що він боявся, чи не почує його биття той, хто чи що стояло за дверима.

Тиша запала знову, довга, нестерпна, — а потім, коли Матвій вже почав сподіватись, що цього разу обійдеться без третього стуку, пролунав він, гучний, настирливий, ніби кулак бив у двері з усієї сили, а голос, що супроводжував цей удар, тепер звучав відчайдушно, благально, точнісінько так, як мав би звучати голос людини, що справді прагне бути почутою й впущеною.

— Матвійку, будь ласка! Я знаю правду про безіменне село, про те, що там сталось насправді! Відчини, і я все тобі розповім, перш ніж стане запізно!

Рука Матвія мимоволі потягнулась до дверної защіпки, — спокуса дізнатись правду, те саме, заради чого він узагалі вирушив у цю подорож, виявилась настільки сильною, що на мить переважила навіть первісний, інстинктивний жах.

Але в останню секунду, коли пальці його вже торкались холодного металу защіпки, він згадав слова діда Опанаса, слова баби Ганни, застереження, повторюване кожним оповідачем цього краю, — і, зібравши рештки волі, відсмикнув руку, відступаючи від дверей углиб кімнати, затуляючи вуха долонями, заплющуючи очі, повторюючи подумки, знову й знову, що те, що стояло за цими дверима, не могло бути його дідом, не мало права носити його голос.

Стук продовжувався ще кілька нестерпних хвилин, то затихаючи, то знову посилюючись, голос за дверима змінював тактику — від благань до погроз, від обіцянок правди до звинувачень у боягузтві, — і тільки коли перші промені світанку почали пробиватись крізь фіранку вікна, стук нарешті стих остаточно, залишаючи по собі тільки важку, виснажену тишу.

Матвій просидів так, скулившись у кутку кімнати, до самого ранку, не наважуючись поворухнутись, доки сонячне світло не заповнило кімнату повністю, остаточно підтверджуючи, що небезпечна, нічна частина доби минула.

Коли він нарешті наважився вийти з кімнати, тремтячий, виснажений, з диктофоном, що зафіксував кожен моторошний звук цієї ночі, він застав у хаті тільки тишу й порожнечу, — Марії Степанівни ніде не було видно, її ліжко в сусідній кімнаті виявилось не торкнутим, застеленим так само акуратно, як і напередодні ввечері, ніби господиня взагалі не поверталась туди спати тієї ночі.