Розділ 7. Чорноліс. Друга ніч

Матвій вирішив лишитись на ніч у Чорноліс, попри застереження діда Опанаса, — не з необачної хоробрості, а з суто практичних міркувань: їхати ще сорок хвилин до готелю в районному центрі здавалось безглуздим, коли один із сусідів, молодша родичка діда, запропонувала йому вільну кімнату у своїй хаті за символічну плату.

— У нас спокійно, — запевнила вона, коли проводила його до невеличкої кімнати на другому поверсі, оздобленій простим, але доглянутим сільським затишком. — Дід Опанас любить лякати приїжджих своїми казками, та це ж тільки казки, правда?

Матвій усміхнувся у відповідь, не наважуючись озвучити власні, дедалі міцніші сумніви щодо "просто казок", — подякував за гостинність і зачинився у кімнаті, розкладаючи на столі записи, намагаючись упорядкувати почуте за день, перш ніж дозволити собі лягти спати.

Кімната виявлялась простою — дерев'яне ліжко, застелене домотканою ковдрою, маленьке вікно з фіранкою, крізь яку пробивалось останнє, вечірнє світло, і, на його полегшення, жодного дзеркала, яке могло б знову потривожити його розхитані нерви.

Він ліг рано, виснажений довгим днем у дорозі, — і сон прийшов швидко, глибокий, без сновидінь, принаймні спочатку.

---

Стук пролунав приблизно опівночі, тихий, обережний, два легких доторки до дерев'яних дверей кімнати, — Матвій прокинувся миттєво, серце калатало, у голові одразу зринули слова діда Опанаса: *"хай що почуєш, не відчиняй до третього разу."*

Він лежав нерухомо, напружено прислухаючись, намагаючись переконати себе, що звук був частиною сну, залишковим відлунням почутої історії, накладеним на звичайний, пояснюваний шум старого будинку.

Стук не повторювався довго, настільки довго, що Матвій почав розслаблятись, думаючи, ніби справді помилився, — а потім, коли він уже майже заплющив очі знову, стук пролунав удруге, гучніший за перший раз, упевненіший, супроводжуваний, як йому здалось, тихим, ледь чутним голосом, що прошепотів щось схоже на його ім'я.

Матвій завмер, кожен м'яз його тіла напружився до краю, — раціональна частина свідомості наполягала на звичайних поясненнях, на вітрі, що розхитує стару деревину, на миші, що шарудить десь у стінах, — але страх, глибокий, інстинктивний, не прислухався до жодних раціональних аргументів.

Він не підійшов до дверей. Не наважився навіть перевірити, чи замкнені вони міцно, — лежав, притиснувшись до стіни, дихання стримуючи, доки тиша нарешті не запанувала знову, важка, довга, що тривала, здавалось, нескінченно, аж поки виснаження не перемогло страх, і він знову поринув у неспокійний, уривчастий сон.

---

Уранці, за сніданком, господиня запитала його, чи добре він спав, і Матвій, вагаючись, вирішив не розповідати про нічний стук, боячись виглядати божевільним чи, гірше, образити гостинну господиню натяком на щось моторошне в її власному домі.

— Чудово, дякую, — збрехав він, усміхаючись натягнуто.

Але коли він вийшов надвір, щоб приготуватись до продовження роботи в селі, записуючи ще кілька додаткових свідчень для порівняльного аналізу, він помітив дещо, що змусило штучну усмішку сповзти з його обличчя остаточно: на дерев'яній поверхні дверей його кімнати, там, де лунав нічний стук, виднілись дві ледь помітні, але явно свіжі подряпини, схожі на сліди, залишені кісточками пальців, що стукали занадто наполегливо для простого, безтурботного вітру.