Розділ 6. Чорноліс. Три стуки

Чорноліс зустрів Матвія значно густішим, темнішим лісом, ніж будь-яке з попередніх сіл маршруту, — дерева тут підступали майже впритул до перших хат, високі, старі смереки, що затуляли сонце навіть посеред дня, занурюючи вулицю в постійний, зеленавий напівморок.

Село виявилось більшим за Вільхівку, з діючою школою, невеликим магазином і навіть рештками колгоспної адміністративної будівлі, хоч і тут значна частина хат стояла покинутою, із провалленими дахами й зарослими подвір'ями.

Місцевий голова, до якого Матвій звернувся спершу за формальним дозволом на проведення опитувань, скерував його до діда Опанаса — найстаршого мешканця села, якому, за словами голови, "скоро сто виповниться, а пам'ятає все, ніби вчора було".

Дід Опанас виявився худим, жилавим стариганем із довгою, білою бородою й гострим, проникливим поглядом, що мешкав сам у невеликій, бідній хатині на самому краю села, найближче до лісу.

— Онук Івана Петровича, — сказав він, коли Матвій представився, не питаючи, а стверджуючи, так само, як це зробила баба Ганна у Вільхівці. — Чутки вже дійшли, синку. Про те, що в Вільхівці сталось.

Матвій відчув, як щось стискається в грудях, — звістки про зникнення продавчині, виявляється, встигли поширитись селами значно швидше, ніж він очікував.

— Ви чули про Оксану? — спитав він.

— У нас, синку, новини погані швидко літають, — сказав дід Опанас, впускаючи його до хати. — Особливо такі новини. Сідай, записуй, якщо приїхав саме за цим. Але раджу слухати уважно, бо те, що я тобі розповім, стосується безпосередньо того, з чим ти вже стикнувся.

Усередині хата виявилась скромною, майже аскетичною, — мінімум меблів, стіни, прикрашені старими фотографіями в потрісканих рамках, і той самий, знайомий уже запах сушеного зілля, який Матвій відчував у хаті баби Ганни.

— Слухай, — сказав дід Опанас, сідаючи на свій стілець із тим самим урочистим, ритуальним виглядом, з яким, здавалось, усі старі оповідачі цього краю готувались розповідати свої історії. — Історія про те, що в нас "три стуки" звуть.

---

*"Було це, кажуть, дуже давно, ще за часів, коли в наших краях панщина була. Жив у селі чоловік, Хома, добрий, працьовитий, але бідний, бо пан усе забирав собі. Одного разу прийшла до нього смерть раніше часу, молодим ще зовсім, — застудився взимку, рятуючи чужу худобу з ополонки, і не вберігся.*

*Поховали його, оплакали, як годиться, а за тиждень після похорону почули сусіди вночі стук у двері Хоминої хати, де лишилась удова з дітьми малими. Стук тихий, обережний, ніби хтось пальцем по дереву постукував. Удова налякалась, не відчинила, перехрестилась, помолилась — і стук стих.*

*Наступної ночі стук повторився, уже гучніший, наполегливіший. І знову удова не відчинила, хоча голос за дверима, кажуть, прошепотів щось схоже на її ім'я.*

*А на третю ніч стук був такий сильний, що двері мало з петель не злетіли. І голос уже не шепотів — кликав прямо, благав впустити, казав, що холодно йому там, у землі, що скучив за дітьми, за теплом хати.*

*Удова, кажуть, мало не відчинила тоді — серце материнське не витримувало чути благання, схоже на голос чоловіка. Та стара бабця, що саме гостювала в них, зупинила її, не дала відчинити, сказала — "не твій то чоловік кличе, то те щось чуже, що його подобу вкрало, бо справжній спочилий ніколи б не просив впустити, знаючи, яку біду цим накличе"."*

---

— І що сталось з тими, хто таки відчинив? — спитав Матвій, коли дід Опанас зробив паузу, попиваючи воду зі старої глиняної кружки.

— Були такі, — сказав дід похмуро. — За пам'яті мого батька ще була одна історія, у сусідньому селі. Молодий хлопець, брат якого недавно помер, не послухав старших, відчинив двері на третю ніч. Знайшли його вранці мертвим просто на порозі, обличчя перекошене жахом, а брата його, того, хто нібито стукав, насправді знайшли спокійно спочиваючим на цвинтарі, де й мав лежати, навіть земля на могилі не чіпана.

— То хто ж тоді стукав? — спитав Матвій, відчуваючи, як давнє, уже знайоме занепокоєння знову прокидається всередині нього.

— Не знаю достеменно, синку, — сказав дід Опанас, хитаючи головою. — Старі люди казали — щось, що живе в межичассі, між смертю і спочинком, і живиться чужим горем, чужою тугою за втраченим. Приймає подобу того, кого найдужче бракує, щоб відчинили двері добровільно, бо силою воно увійти не може.

Матвій записав усе ретельно, відчуваючи, як рука на диктофоні злегка тремтить, — і коли дід закінчив, не втримався від питання, яке мучило його відтоді, як він переступив поріг цієї хати.

— Мій дід, коли записував цю історію сорок років тому, — сказав він обережно, — чи згадував він щось особливе після? Якісь дивні випадки?

Дід Опанас довго мовчав, дивлячись на нього тим самим гострим, проникливим поглядом.

— Ночував він тоді в хаті мого сусіда, покійного вже Петра, — сказав старий нарешті. — А за кілька днів після того, як дід твій поїхав, Петро зник безвісти. Казали, пішов по дрова в ліс і не повернувся, хоча Петро той ліс знав краще за власну хату, заблукати не міг ніяк.

Матвій відчув, як холод остаточно поглинає будь-яке залишкове заспокоєння, принесене вранішньою розмовою з науковим керівником, — ще одне зникнення, ще один збіг, занадто точний, занадто послідовний, щоб і далі списувати все на звичайну сільську статистику.

— Де мені сьогодні ночувати порадите? — спитав він, намагаючись, щоб голос не зрадив наростаючу тривогу.

Дід Опанас подивився на нього довгим, важким поглядом, у якому Матвій прочитав щось середнє між жалем і застереженням.

— У готелі в районному центрі найбезпечніше, синку, — сказав він. — Там, звідки ти вчора приїхав. А якщо вже лишаєшся на ніч тут, у селі, — замкни двері міцно і, хай що почуєш, не відчиняй до третього разу. А краще й на третій не відчиняй теж, хай там хто б не кликав.