Розділ 5. Зозуля перша

Він зупинився на узбіччі за кілька кілометрів від Вільхівки, не маючи сил їхати далі без короткого перепочинку, — руки на кермі досі злегка тремтіли, а те дивне, моторошне відчуття чужого погляду у відображенні не хотіло відпускати його так легко, як мало б відпустити звичайну, пояснювану втомою галюцинацію.

Він вийшов із машини, прихилившись до капота, дихаючи глибоко, намагаючись заспокоїтись раціональними, звичними для себе аргументами, — недосипання, стрес, емоційно важка розмова з бабою Ганною, усе це цілком достатньо пояснювало невеликі, скороминущі перекручення сприйняття, яких зазнає кожна людина в стані подібної напруги.

І саме тоді, з лісу обабіч дороги, пролунав знайомий, двоскладовий крик.

Матвій застиг, прислухаючись, — зозуля кувала десь у кронах, повільно, розмірено, ніби не поспішала нікуди, байдужа до людини, що стояла внизу, напружено рахуючи.

*Раз. Два. Три.*

Він усміхнувся сам собі, попри залишкову тривогу, — дитяче повір'я, яке знала кожна дитина в українському селі, скільки разів кує зозуля, стільки років тобі лишилось жити. Забобон, фольклорна цікавинка, саме той матеріал, який він мав би записувати професійно, а не лякатись його особисто.

*Чотири. П'ять.*

Птах продовжував кувати, і Матвій, попри раціональне розуміння безглуздості цього заняття, не міг зупинитись, рахуючи далі, відчуваючи, як із кожним новим числом щось усередині нього напружується дедалі сильніше.

*Шість. Сім. Вісім.*

Зозуля замовкла раптово, на середині того, що мало б бути дев'ятим криком, — тиша, яка запала після цього, здавалась Матвію значно важчою за звичайну лісову тишу, ніби сам ліс затамував подих разом із ним.

Він розсміявся вголос, різко, трохи істерично, намагаючись розрядити власну, безглузду напругу.

— Вісім років, — прошепотів він сам до себе. — Непогано як для вранішнього забобону.

Він сів назад у машину, дістаючи телефон, набираючи номер наукового керівника, — доктора Величка, людину прагматичну, суху, зовсім не схильну до забобонних інтерпретацій фольклорного матеріалу, саме того типу співрозмовника, якого Матвій потребував зараз, щоб повернути власні думки в раціональне, наукове русло.

— Соболю, — відповів Величко після кількох гудків, голос його прозвучав звично роздратовано, зайнято. — Як просувається польова робота?

— Продуктивно, — сказав Матвій, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. — Записав чудову бувальщину у Вільхівці, про жінку, пов'язану з дзеркалами. Класичний мотив подвійника, цікаво перегукується з європейськими паралелями.

— Добре, добре, — сказав Величко неуважно. — А чому телефонуєш? Просто звіт чи є питання?

Матвій завагався, підбираючи слова, — як сформулювати те, що хвилювало його насправді, не виглядаючи при цьому людиною, яка втрачає професійну об'єктивність після одного важкого дня в полі.

— Професоре, — сказав він нарешті, — чи траплялось вам чути про випадки, коли записана бувальщина якимось чином... збігалась у часі з реальною подією в тому самому селі? Зникненням, нещасним випадком?

На тому кінці лінії запала коротка пауза.

— Це називається забобонним мисленням дослідника, Соболю, — сказав Величко сухо. — Класична пастка для польового етнографа — провести достатньо часу серед носіїв фольклорної традиції, і сама традиція починає впливати на твоє власне сприйняття реальності. Раджу більше відпочивати між селами, не переносити роботу надто близько до серця.

— Але якщо є конкретні факти? — наполягав Матвій. — Продавчиня зникла в тому самому селі, тієї самої ночі, коли я записав історію про зникнення людей через дзеркало.

— Збіг, — сказав Величко твердо. — У сільській місцевості зникнення людей, на жаль, трапляються з сумною регулярністю — алкоголізм, домашнє насильство, звичайна втеча від важкого життя. Не варто шукати містичні пояснення там, де цілком достатньо банальних, людських причин.

Матвій кивнув сам собі, попри те, що співрозмовник не міг цього бачити, — слова Величка звучали розумно, логічно, саме так, як мав би звучати голос розсудливості в ситуації, що загрожувала перерости в нездорову, непродуктивну параною.

— Ви маєте рацію, — сказав він. — Пробачте за дивне питання. Просто довга дорога, мабуть, втомлює більше, ніж я очікував.

— Відпочинь сьогодні ввечері, — порадив Величко вже м'якше. — І продовжуй маршрут завтра зі свіжою головою. Чекаю на повний звіт, коли повернешся.

Вони попрощались, і Матвій, ховаючи телефон, відчув, як раціональні аргументи наукового керівника дійсно принесли певне, хоч і неповне заспокоєння, — можливо, він справді дозволив собі надмірно драматизувати звичайний збіг обставин, підсилений власною втомою й емоційно насиченим матеріалом, з яким працював.

Він завів машину, виїжджаючи на трасу, прямуючи до наступного пункту маршруту — Чорноліс, за записами діда, за якихось сто кілометрів далі на північ, — і намагався не думати про те, що, попри всю логіку Величка, він так і не наважився перерахувати крики зозулі ще раз, боячись дізнатись, чи почне вона знову з нуля, чи продовжить лічбу, розпочату тим ранком, звідти, де зупинилась.