Розділ 4. Вільхівка. Зникла

Він повернувся до Вільхівки вранці, маючи намір подякувати бабі Ганні ще раз і, можливо, розпитати кількох інших місцевих мешканців для порівняння версій тієї самої історії, — науковий метод вимагав перевірки матеріалу в кількох джерелах, і Матвій, попри нічну тривогу, яка досі не до кінця відпустила його, намагався триматись звичного, професійного розпорядку роботи.

Село зустріло його незвичним, насторожливим пожвавленням, — кілька людей стояли купками біля сільмагу, розмовляючи стишеними голосами, а машина дільничного міліціонера, стара, пошарпана "Лада", стояла припаркована просто біля входу до магазину.

Матвій зупинив машину обережно, виходячи, намагаючись зрозуміти, що саме сталось, — жінка, яку він бачив учора з білизною, помітила його, підходячи швидким, схвильованим кроком.

— Ви ж той етнограф, — сказала вона, — учорашній, до баби Ганни їздили.

— Так, — підтвердив Матвій. — Що сталось?

— Оксана зникла, — сказала жінка, хрестячись механічним, тривожним жестом. — Продавчиня наша. Учора ввечері магазин зачинила, як завжди, а додому не дійшла. Чоловік усю ніч шукав, сусіди теж, — нічого. Наче крізь землю провалилась.

Матвій відчув, як холод, значно глибший за ранкову прохолоду, пронизує його наскрізь, — слова баби Ганни про зникнення продавчині під час попереднього приїзду діда раптом набули нової, моторошної актуальності.

— Коли саме це сталось? — спитав він, намагаючись, щоб голос звучав звичайно, цікавістю стороннього, а не панічним, особистим занепокоєнням.

— Учора ввечері, — сказала жінка. — Приблизно тоді, коли сутеніло. Чоловік каже, вона мала бути вдома о сьомій, а до дев'ятої так і не прийшла.

Матвій подумки прорахував час, — приблизно тоді, коли він сам, у готельному номері за двадцять кілометрів звідси, помітив дивну затримку у власному відображенні в старому дзеркалі.

— А до вас, до села, вчора хтось сторонній приїжджав? — спитав він обережно. — Окрім мене?

Жінка насупилась, обмірковуючи питання.

— Та нібито нікого, — сказала вона. — Хоча... Клавдія Петрівна казала, бачила якусь постать біля крайньої хати, тієї, що порожня, ввечері, коли корову доїла. Думала, здалося, бо коли придивилась, нікого вже не було.

— Яка хата? — спитав Матвій, відчуваючи, як цікавість, попри страх, бере гору.

— Та он, — жінка вказала на будинок через дорогу від сільмагу, старий, з забитими дошками вікнами, типовий зразок покинутого сільського житла, яких у Вільхівці, судячи з усього, лишилось чимало. — Там давно ніхто не живе, ще з дев'яностих. Кажуть, останній господар теж якось дивно зник, ще до того, як я сюди заміж вийшла.

Матвій записав цю деталь механічно, подумки, не маючи при собі блокнота, — ще одне зникнення, ще одна покинута хата, ще один шар тієї самої, здавалось, нескінченної історії, яку це село зберігало в собі, щедро ділячись нею з кожним, хто наважувався запитати.

— Дільничний уже тут, — сказала жінка, кивнувши на міліцейську машину. — Але, чесно кажучи, навряд чи щось знайде. У нас таке вже не вперше трапляється. Років десять тому так само хлопець молодий пропав, і ще раніше, за дідів моїх, казали, теж таке бувало.

— Регулярно? — спитав Матвій, відчуваючи, як наукова частина його свідомості, та, що керувала збором етнографічного матеріалу, мимоволі змішується з чимось значно особистішим, значно тривожнішим.

— Та хто ж те рахував, — жінка стенула плечима. — У нас кажуть — село таке, прокляте трохи. Старі люди радять не затримуватись тут після заходу, хто б не був, місцевий чи приїжджий.

Матвій подякував їй, обіцяючи заїхати ще раз, якщо з'являться новини, — і, не наважуючись наразі заходити до баби Ганни повторно, зважаючи на загальну метушню в селі, вирішив поїхати далі, до наступного пункту маршруту, позначеного в дідовому зошиті.

Він сідав у машину, відчуваючи, як сумніви, страх і наукова допитливість переплітаються в ньому в якийсь незручний, суперечливий клубок, — раціональна частина свідомості наполягала: зникнення продавчині, хай яке трагічне, не могло мати жодного стосунку до бабиної історії про дзеркала, до нічного шурхоту в готельному номері, до його власного, короткого моменту ірраціонального страху перед власним відображенням.

І все ж, виїжджаючи з Вільхівки тим самим вибоїстим шляхом, яким в'їхав напередодні, Матвій мимоволі глянув у дзеркало заднього виду, перевіряючи дорогу позаду, — і на коротку, майже непомітну мить йому здалось, ніби власні очі в тому маленькому, прямокутному відображенні дивляться на нього з ледь помітною, чужою, не зовсім його усмішкою.

Він різко відвів погляд, зосереджуючись на дорозі попереду, серце калатало, — і до кінця дня жодного разу більше не наважився подивитись у те дзеркало прямо, обмежуючись найнеобхіднішими, швидкими позирками, достатніми тільки для безпечного керування машиною.