Розділ 3. Вільхівка. Друге обличчя

Готель, якщо це слово взагалі можна було застосувати до невеликого, двоповерхового будинку на околиці районного центру, за двадцять кілометрів від Вільхівки, виявився єдиним місцем для ночівлі на весь цей відрізок маршруту, — старий, радянської забудови заклад, перейменований у "готель" власником уже в незалежній Україні, з номерами, які, судячи з умеблювання, не оновлювались відтоді.

Матвій отримав ключ від кімнати на другому поверсі, тягнучи за собою рюкзак сходами, що скрипіли під кожним кроком, — адміністраторка, літня жінка з утомленим, байдужим обличчям, навіть не підняла погляду від старого телевізора, коли видавала ключ.

Номер зустрів його тим самим затхлим, застояним повітрям, яке буває в кімнатах, що рідко провітрюються, — вузьке ліжко, застелене тонкою ковдрою, маленький стіл під вікном, і, біля дверей, старе, потемніле дзеркало в дерев'яній рамі, яке, судячи з патини на склі, пам'ятало ще часи, значно давніші за самий готель.

Матвій кинув рюкзак на ліжко, дістаючи ноутбук, щоб перенести записаний сьогодні матеріал, — рутинна, звична робота, яка допомагала йому заспокоїтись після дивної, насиченої передчуттями розмови з бабою Ганною.

Він прослухав запис повністю, розшифровуючи кожне слово в текстовий файл, — бабин голос, повільний, монотонний, лунав із диктофона з тією самою моторошною переконливістю, з якою звучав наживо, і коли Матвій дійшов до кінця запису, до тієї частини про продавчиню, яка зникла того самого тижня, коли тут ночував дід, він зупинив відтворення, довго сидячи нерухомо, дивлячись на застиглий екран ноутбука.

Збіг. Мусив бути простим, нещасним збігом — сільські зникнення траплялись із сумною регулярністю навіть без жодного містичного підтексту, молоді жінки тікали з дому, їхали до міста за кращим життям, іноді ставали жертвами значно банальнішого, значно людянішого зла, ніж те, про яке розповідала старенька оповідачка.

Він підвівся, щоб закрити штори на ніч, і саме тоді, проходячи повз старе дзеркало біля дверей, мимоволі впіймав власне відображення, — звичайне, стомлене обличчя молодого чоловіка після довгого дня в дорозі, нічого особливого, нічого, що виправдовувало б раптовий, непроханий холодок, який пробіг по його спині.

Він зупинився, дивлячись на себе уважніше, самим цим рухом уже порушуючи пораду, яку отримав кілька годин тому. Дзеркало було старим, поверхня його мала легкі, ледь помітні дефекти — потемніння в кутках, тонку, павутинисту тріщину в нижньому правому куті, — звичайні ознаки віку скла, нічого надприродного.

І все ж, вдивляючись у власне відображення довше, ніж мав би, Матвій раптом помітив щось, що змусило його серце пропустити удар, — на коротку, майже непомітну мить йому здалось, ніби відображення в дзеркалі моргнуло не одночасно з ним, а на частку секунди пізніше, ніби між його рухом і рухом віддзеркаленої версії виникла затримка, крихітна, але достатня, щоб викликати відчуття глибокої, інстинктивної неправильності.

Він відступив різко, серце калатало, — і коли подивився на дзеркало знову, уже з відстані кількох кроків, відображення поводилось цілком нормально, синхронно, без жодних ознак того моторошного запізнення, яке він щойно бачив, чи думав, що бачив.

— Втома, — прошепотів він сам до себе, намагаючись знайти раціональне пояснення. — Просто втома після довгого дня.

Він рішуче засмикнув штору перед дзеркалом — ганчіркою, яку хтось, можливо, попередній гість, уже залишив перекинутою через раму, ніби саме для цієї мети, — і ліг спати, не наважуючись більше дивитись у той бік протягом усього вечора.

---

Сон прийшов неспокійний, уривчастий, — Матвію снилась Вільхівка, темна, порожня вулиця, і баба Ганна, що стояла на порозі своєї хати, вказуючи кудись у глиб села, повторюючи ті самі слова, якими завершила свою розповідь: *"Не дивись занадто довго в чуже дзеркало."*

Він прокинувся посеред ночі від звуку, якого не міг одразу визначити, — тихого, рівномірного шурхоту, що долинав, здавалось, з того самого кута кімнати, де висіло запнуте завіскою дзеркало.

Матвій лежав нерухомо, серце калатало, прислухаючись, — звук повторився знову, схожий на дихання, повільне, розмірене, занадто чітке, щоб бути простим ефектом старого будинку чи вітру за вікном.

Він увімкнув нічник тремтячою рукою, освітлюючи кімнату тьмяним, жовтуватим світлом, — дзеркало, запнуте ганчіркою, висіло на своєму місці, нерухоме, тихе, ніби й не видавало жодного звуку хвилину тому.

— Просто показалось, — прошепотів він, намагаючись заспокоїти власне, шалено калатаюче серце. — Старий будинок. Миші, протяг, щось цілком звичайне.

Він не наважився підійти, щоб перевірити, прибрати завіску, переконатись у власних словах, — замість цього лишив нічник увімкненим до самого ранку, і коли сон нарешті зморив його знову, тепер уже глибший, без сновидінь, він прокинувся опівдні, значно пізніше запланованого, з важким, незрозумілим відчуттям, ніби щось протягом ночі змінилось, хоча він і не міг би точно сказати, що саме.

Виходячи з номера, забираючи речі, Матвій востаннє глянув на дзеркало, усе ще запнуте ганчіркою, — і, попри раціональну частину свідомості, що наполягала на безглуздості подібного жесту, він не наважився її прибрати, лишаючи дзеркало закритим так само, як воно й було, коли він засинав напередодні.