72. ПІЧКА, ЩО ТРІЩАЛА НОВИНАМИ

— У кого новини з радіо, у кого — з інтернету, а в діда Йосипа — з тріску дров.

У кожному селі є свої джерела інформації: у когось телевізор, у когось кума Галя, а у діда Йосипа — стара пічка, яка тріщала так, ніби в неї сидів місцевий ведучий новин. Вона була стара, глиняна, побілена з боку й закіптюжена ззаду, але як тільки дід кладав у неї дрова, вона починала розповідати. Одного разу приїхали внуки з міста і, почувши, як вона тріщить, злякались.
— Діду, вона зараз вибухне?
— Та нє, — усміхнувся Йосип, — то вона просто розказує, що баба Зіна знову порізала огірки без оцту.

І справді, дрова тріскотіли по-різному: якщо тихенько — значить, у селі спокій. Якщо тріскали з глухим стуком — або в когось сварка, або в сільраді щось придумали. А коли одного вечора дрова тріснули аж так, що навіть кіт Юра підскочив — наступного ранку виявилось, що трактор голови сільради переїхав собаку. На щастя, не в буквальному сенсі — просто хвоста зачепив. Але факт лишається фактом: піч знала.

— А як ти розрізняєш, що саме вона “говорить”? — питала сусідка Люба.
— Та слухати треба, — відповідав Йосип, — а не гудіти, як твій телевізор.

До зими про пічку знали всі. Діти приходили не лише грітись, а й дізнатись, що сталося в сусідньому кінці села. Баба Марта казала, що пічка бреше, бо одного разу вона “сказала” про дощ, а насправді була роса. Але навіть вона щоранку питала:
— Ну шо там пічка каже?
— Сьогодні — спокій, — відповідав дід. — Тріщить м’яко, значить — кави поп’єм і розійдемось.

І лише раз, коли тріскотіло так, що здавалося — концерт "Скрябіна" в дровах, пічка справді не вгадала. Але тоді з’ясувалось, що Йосип просто сплутав суху грушу з мокрою березою. Відтоді дрова він сортував, як архівіст: окремо “на щоденні новини”, окремо “на тривожні сигнали”.

З роками пічка стала не лише джерелом тепла, а й довіри. Коли хтось щось не знав — ішов до Йосипа:
— Ти не чув, як там у Коваленків?
— Чув. Пічка казала — сваряться. Але до вечора помиряться.

Так, інтернет у селі вже був. Але лишень у пічки можна було почути щось справжнє — без реклами і з димком.