63. ГОРОД, ЩО ВТІК ПОСЕРЕД НОЧІ

У селі Тинькали кожен мав город. Навіть кіт Мурчик — і той мав свій клаптик землі, де хоронив запаси ковбаси. Але був один город, який... втік.

Він належав дядькові Панасу. Город як город — десять соток, картопля, буряки, трохи кукурудзи, пару бур’янів, які виживали навіть після сапки й лайки. Панас ним пишався, поливав зі шланга, підгортав, навіть розмовляв:

— Ну що, мій діамантику, сьогодні борщ із тебе буде!

Та одного ранку Панас вийшов — і застиг.

— Нема! — вигукнув він.

— Що нема? — спитала баба Маня, яка зранку носилася по двору з тазиком білизни.

— ГОРОДУ! Нема! Як корова язиком злизала!

Маня підбігла. Дійсно: замість картоплі — порожня, вирівняна ділянка. А поруч — ніби сліди. Два ряди. Схожі на борозни. І йдуть... у бік лісу.

— Що це таке?! — кричав Панас. — Хтось вкрав МІЙ город!?

Приїхала сільрада. Прийшов голова. Прибігли всі сусіди. Усі стояли над чистою ділянкою й думали, як город міг... піти.

— Може, це прикол? — припустив молодий Віталік.

— Це не прикол! Це ЗЛОЧИН! — сказав Панас. — У мене там цибуля вже сходила!

Згодом хтось помітив у лісі — купу рослин. Не посаджених. Просто насипаних, ніби хто взяв і викинув город в один момент. Буряк, що сумно лежав на моху. Морква, що втратила сенс. І навіть опудало, яке тепер дивилось в небо з виразом: "Ну я ж казав…"

Тоді баба Варвара сказала:

— Це знак. Город не витримав. Утік. Втомився. Ви його змушували. Без любові. Без подяки. Все "копай, поливай, рости!"

І всі задумались.

Бо дійсно: хто з нас дякує городу? Хто сідає й каже: "Дякую, мій земельчику, що ти дав мені бурячок!"?

Панас зітхнув. Взяв жменю землі, поклав на стіл і сказав:

— Повернись. Я змінюсь.

І диво сталося. Наступного ранку на місці порожньої ділянки знову були сходи. Малі, зелені, несміливі — але були.

З того часу в селі заведено: після кожного збирання врожаю сідати, гладити землю і казати "дякую". А поруч ставлять табличку:

"Цей город добровільно погодився бути городом. Без примусу. І з повагою."