Зупинивши машину біля старої заправки на околиці містечка. Емілія вийшла з авто, відчуваючи, як прохолодне вечірнє повітря торкається її обличчя. Запах вологої землі та скошеної трави миттєво повернув її в дитинство. Це був запах її дому.
До будинку вона їхала не поспішаючи, пильно роздивляючись все навкруги. Вулиці здавалися тихішими, ніж вона пам’ятала. Деякі крамниці, колись жваві, тепер стояли з забитими вікнами. Час тут ніби йшов повільніше, або зовсім зупинився.
Коли вона під'їхала до свого будинку і зупинилась, її серце стиснулося. Дім де пройшло все її дитинство виглядав зношеним, втомленим, як і її батько, мабуть. Фарба на вікнах потріскалася, ґанок покосився, а в саду, колись такому доглянутому матір’ю, тепер безладно розрослися бур’яни.
Тітка Керол відчинила двері, її обличчя було змарнілим від втоми та переживань. Вона міцно обійняла Емілію, і в цих обіймах відчувався весь біль останніх тижнів.
— Дякую, що приїхала, люба. – прошепотіла тітка, її голос тремтів.
Батько лежав у своїй старій спальні на першому поверсі. Кімната пахла ліками та чимось ще, невловимо знайомим і водночас тривожним. Побачивши його, Емілія ледь стримала сльози. Він схуд, обличчя стало блідим, а очі, колись такі живі й усміхнені, тепер дивилися тьмяно.
— Емілія. – прохрипів він, намагаючись підняти руку. Його голос був слабким, майже нечутним.
Емілія обережно взяла його руку у свої. Вона відчувала, наскільки крихкими стали його кістки.
— Я тут, тату, – промовила вона, намагаючись, щоб її голос звучав якомога спокійніше.
Тітка розповіла їй про останні новини, про візити до лікарів, про безсонні ночі. Потім її голос став ще тихішим, коли вона торкнулася теми боргів. Виявилося, що ситуація набагато гірша, ніж Емілія могла собі уявити. Ферма була закладена, і термін виплати наближався. Якщо найближчим часом не знайдеться значна сума грошей, вони втратять не лише засіб до існування, а й дім, який був їхньою родинною спадщиною.
Пізніше, вночі, Емілія не могла заснути. Вона лежала у своїй старій дитячій кімнаті, вдихаючи знайомий запах пилу та старих книжок. Світло місяця ледь пробивалося крізь вікно, кидаючи довгі тіні на стіни, обклеєні вицвілими шпалерами з дивакуватими візерунками. Спогади нахлинули на неї – безтурботне дитинство, материнська любов, батьківська підтримка. І тепер все це опинилося під загрозою.
Вона думала про Нью-Йорк, про своє розчарування у літературному світі, про самотність серед мільйонів людей. Щось в середині підказувало їй що дім не там в Нью-Йорку, в тій маленькій квартирці, а що справжній дім – ось він, у цих потрісканих стінах, у запаху старого дерева, у теплих обіймах тітки. Емілія не могла стояти осторонь від хвороби батька від проблем свого рідного містечка. Вона повинна боротися. Боротися за батька, за дім, за своє коріння. І, можливо, саме тут, у цьому занедбаному містечку, вона нарешті знайде те, чого так довго шукала у великому світі.