Коли двоє з нас помруть
Епілог
Його залишили самого.
Він усе так само притискав її холодне тіло до грудей. Сидів нерухомо, мов статуя, висічена зі скорботи.
Світанок повільно зійшов над містом, і перший сніг опустився, кружляючи білими сніжинками. Вони осідали на їхні тіла, тихо вкриваючи мовчазний двір примиреним білим серпанком.
Він дивився на неї.
На її спокійне, надто тихе обличчя і вже безкровні вуста.
Отрута роз’їдала його зсередини, і вперше за життя він був цьому радий. Серце сповільнювало свій крихкий ритм. Обличчя вкрилося чорним павутинням отрути, а фіалкові очі почали тьмяніти.
Він нахилився й торкнувся її крижаних губ.
Уостаннє.
Серце здригнулося останнім ударом — і стихло.
А троянда, що лежала поруч…
Вона вкрілася білими шипами; її колись червоні пелюстки зблякли, стали сірими й ламкими, а стебло — тонким, немов пересохла нитка.
Вона нарешті зів’яла
#995 в Фентезі
#3445 в Любовні романи
#911 в Любовне фентезі
Відредаговано: 30.11.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
