Розділ 37

— Морвен, сядь!

Голос Іріс пролунув як твердий, безапеляційний наказ.

Я не могла всидіти на місці — постійно крокувала кімнатою. Вона ж зручно розмістилася в кріслі біля каміна й спокійно пила вино. Навіть холоднокровний Хант виявляв більше емоцій: його пальці раз по раз ковзали по руків’ю зброї, а щелепа щоразу напружувалася сильніше, коли лунав черговий вибух.

Вітражі знову задрижали, підлога легенько завібрувала.

— Як ти можеш бути такою…

— Спокійною? — вона підвела очі, в яких не було жодної тіні тривоги. — Емоційно я вмерла дуже давно. А вдавати — не про мене. Сьогодні загине багато людей. І кожен, хто зараз стоїть на обороні, зробив свій вибір. Випий, це допоможе.

Я підійшла до столика, схопила келих тремтячими руками і зробила кілька великих ковтків. Вино обпекло горло, але не зігріло.

— Ти кохаєш його… — раптом мовила вона, вдивляючись у вогонь. — Я пам’ятаю це відчуття. Воно єдине тримало мене всі ці роки.

Вона відставила келих.

— Навряд чи я коли-небудь знову зможу відчути щось подібне.

— Ви говорили з Луціаном?

— Ні, — її голос став тихим. — Не можу. Його присутність… це ніж у серці. Я думала, що пробачила. Що відпустила. Але я брехала собі.

Я опустилася в крісло навпроти.

— Я говорила з ним. Він нічого не пам’ятає, але картає себе. Він вважає себе монстром.

— Іронія долі, — гірко всміхнулася Іріс. — Прокляття мало навчити нас, а не зламати. Можливо, воно полягало в чомусь іншому.

Вона знову потягнулася до вина.

— Мені шкода…

— Деметрус був правий. Я оточила себе потворами, аби не бути самотньою. А він… він вдихнув у мене життя. Але його вбила власна гординя. Хто б міг подумати, що служниця, яку він виховав, встромить йому ніж у спину?

— Чому ви мені це розповідаєте?

Вона подивилася мені просто в очі. Фіалковий вогонь у них спалахнув востаннє.

— Генерал Сарген повірив у мене, як і інші. Корона на моїй голові тому, що вони не просто схилили переді мною голови — вони вірили. І я не хочу, щоб його смерть була марною. Так само, як і віра в мене, — її погляд упав на троянду, приколотy біля мого серця. — Це я дала її йому. Дивно… досі не зів’яла.

Вітражі пронизливо заскреготали в останньому передсмертному стогоні.

У кімнату увірвався слуга — його обличчя було спотворене жахом.

— Ваше Величносте! — налякано мовив той. — Стіна пала!

— Час, — відповіла вона, і її голос став абсолютно холодним. Іріс підняла зі столу дивовижний хвилястий кинджал. — Відведи Морвен у безпечне місце, Ханте.

Вона різко підвелася.

— Я не залишу тебе, — відмовив він, твердо й уперто.

— Це наказ королеви!

Я не була воїном і не вміла тримати меча. Але саме зараз мені боляче хотілося йти разом із нею, а не ховатися, поки Кассіан б’ється.

Хант схопив мене за руку й потягнув коридорами. Я ледь встигала за його широким кроком.

Ми бігли.

Стіни здригалися. Глухий вибух пролунав зовсім поруч — частина стелі обвалилася. Налякані служниці, які бігли нам назустріч, збили мене з ніг. Я впала, боляче вдарившись колінами. Пил забив очі.

— Ханте! — гукнула я, підводячи голову. Але його вже не було.

Натовп, дим і хаос поглинули його. А попереду, в коридорі, з’явилися чорні мундири з білим деревом на грудях — воїни Гарнагату.

Я рвонула в перші-ліпші двері й зачинила їх за собою. Притулилася спиною до дерева, намагаючись вгамувати дихання, що виривалося з грудей судомними рухами.

Тиша. Оманлива, мертва тиша кімнати.

— Неочікувано…

Холодний жах схопив серце.

Я повільно обернулась і побачила нахабну постать Марелія. З ним були ще троє.

— Не думав, що буде так просто тебе знайти.

Я вихопила кинджал із пояса, стискаючи його обома руками.

Він засміявся — різко, огидно.

— Як довго я чекав на цю зустріч. Залиште нас! — кинув він воїнам. Ті негайно підкорилися й зачинили за собою двері.

Цей клац був наче удар, штовхнув мене назад, до проходу, з якого тут з’явилася я.

Марелій був швидким. Він відштовхнув мене, і я врізалася в столик із квітами. Вази впали й розлетілися уламками по підлозі.

— Я ще не закінчив, Морвен, — промовив він, прибираючи руді пасма з обличчя обома руками.

— Хочеш мене вбити? — прошипіла я. — То давай!

Я випросталась, тримаючись за стіл. У руці — зброя. Нехай тільки підійде.

Марелій обережно, майже витончено, відступив від розбитих ваз. Не поспішав.

— Вбити? Ні, Морвен. Вбивство — занадто швидко. Ти мені потрібна живою. Я хочу, щоб ти бачила, як усе руйнується.