Розділ 36

Глухий стукіт чобіт і брязкіт заліза різко пролунав за дверима оранжереї. Вартовий на вході, схоже, навіть не встиг розкрити рота. Двері відчинилися з тріском, впускаючи порив холодного повітря. Хант увірвався всередину, його лати гучно брязнули, порушуючи квіткову тишу.

— Іріс! — його голос був хрипким, на межі крику, що для завжди стриманого лицаря звучало як катастрофа. — Гарнагат… вони тут.

Іріс випрямилася.

За мить втомлена садівниця зникла. Перед нами стояла королева. Її фіалкові очі стали крижаними.

— Вони мали прибути на світанку.

— Вони не чекають. Вимагають перемовин. Негайно.

Повітря в оранжереї стало густим і важким.

— І це все? — голос Іріс був оманливо спокійним.

— Ні, — Хант на мить перевів погляд на мене. — Вони вимагають бачити панну Морвен.

Я відчула, як серце пропустило удар, а руки Іріс стиснулися в кулаки біля її оксамитової сукні. Це була не політична гра, а персональна одержимість, винесена на поле бою.

— Я іду з вами! — вимогливо вигукнув Кассіан. — Я не залишу Морвен.

— Морвен сильна жінка, і вона впорається. І з нами піде Хант, — відповіла рівно Іріс, навіть не дивлячись на нього.

Ми були у внутрішньому дворі, чекали на коней. На Іріс були блискучі, світлі обладунки, а у волоссі виблискувала корона. Вона виглядала як войовнича статуя.

Кассіан міцно стискав пальці на руків’ї меча. Він був явно не задоволений рішенням королеви. І мені було складно стояти поруч із ним після правди, яку він вирішив від мене приховати. Можливо, він боявся, що я контролюватиму його, впливатиму. А чи його кохання до мене не вимушене прокляттям? Ця думка гострим льодом сиділа в мені.

— Це моє місто і мої люди, Кассіане, — мовила Іріс, чіпляючи кинджал на пояс. — Виконуй наказ або йди геть.

Нам підвели коней, і я швидко всілася верхи.

Кассіан підійшов, вхопившись за мої поводи. Його погляд був благаючим.

— Морвен, будь обережною.

— Так само, як і ти зі мною? — роздратовано кинула я у відповідь.

Ми утрьох — я, Іріс та Хант — різко рушили вперед.

Усередині все здригнулося, коли важкі ворота міста з глухим, фатальним гуркотом зачинилися позаду.

Троє вершників чекали нас на відстані польоту стріли. Тамлін, граф Утрік і… Марелій.

Він не кліпаючи стежив за мною. На його щоці — глибока рана, яка лишить по собі жорсткий, негарний шрам на його колись занадто прекрасному обличчі.

— Королева Іріс, — голос Тамліна був схожий на шипіння змії. — Давно мріяв про цю зустріч. Легенди не брехали про вашу красу.

— А ваше ім’я не варте навіть згадки, — холодно відповіла Іріс. — Бо за плечима ви нічого не маєте.

Тамлін хижо всміхнувся, оголивши золоті ікла.

— Ваше королівство вже впало, Іріс. Віддайте мені Кассіана і цю дівку. І, можливо, ми розглянемо ваше благання про капітуляцію.

— Ми вже навчилися вмирати. Свобода Гідзбургу не продається за обіцянку, якій не можна вірити.

— Тоді ніхто не побачить світанку, — прошипів він.

— То нехай так і буде.

— Дружино, — промовив Марелій, виїжджаючи вперед.

Вітер доніс до мене запах його нудотно-солодких парфумів, і шлунок скрутило спазмом.

— Це останній шанс, Морвен. Повертайся. До мене. Більше не буде таких подарунків.

Він справді думав, що це спрацює?

— Буде дуже гарний шрам, — не приховуючи огиди, мовила я. — Прекрасно підкреслить твою мерзенність.

Його щелепа стиснулася, вилиці виступили різкими гранями.

Марелій різко потягнув за поводи, і кінь рушив уперед, що змусило Ханта миттєво вихопити меча.

Але Марелій зі свого гарненького зеленого сюртука витяг червону троянду.

Я важко вдихнула. Я думала, її більше немає.

Марелій кинув її мені просто в руки.

— Бережи її, — гостро усміхнувся він. — Покладеш на могилу свого коханця.

Вони розвернули коней і поїхали геть, підіймаючи стовп пилюки.

А я дивилася на ледь пом’яті пелюстки, відчуваючи, як страх холодною хвилею охоплює мене. Вона не зів’яла. Така сама, як тоді, коли її подарували. Пройшла довгий шлях до мене при серці генерала Саргена, була зі мною всю подорож, а потім її забрали. Була символом надії, а тепер повернулася як передвісник смерті.

***

Над містом опустилися густі сутінки і перший міцний мороз наступаючої зими.

Останні квіти та дерева вкрилися довгими льодяними шипами, наче кришталеве попередження перед чимось жахливим.

Дзвони не вщухали, скликаючи захисників на стіни. Місто готувалося помирати, але дорого продати своє життя. Жінки чіпляли на груди чоловіків останні живі троянди з королівського саду — криваво-червоні символи любові і прощання.