Розділ 35

Я примружилася, коли яскраве світло вдарило в очі. Рука інстинктивно потягнулася вбік, але намацала лише холодну, зім’яту подушку. Розплющивши очі, я панічно озирнулася. Серце на мить стиснув липкий страх — невже це був сон? Невже він зник?

Але тоді я побачила його. Кассіан стояв біля вікна. Він відсунув важкі фіранки й завмер, дивлячись на місто внизу, наче чорна статуя, витесана з нічного мороку. М’язи на його спині були напружені, кожен вигин тіла говорив про готовність до бою. Волосся недбало зібране у хвіст, відкриваючи сильну шию.

Гарний. Небезпечний. І мій.

Думки, як чорні круки, знову налетіли на мене.

Військо Гарнагату скоро буде тут. Це кінцева зупинка. Що, якщо Марелій загине в бою не від моєї руки? Якщо його вб’є випадкова стріла або меч солдата? Моє існування, прив’язане до нього ненавистю, обірветься тієї ж миті. Я зникну, не встигнувши навіть попрощатися. Просто розвіюся, як ранковий туман.

Кілька днів… У нас залишилося лише кілька днів. А може, годин.

— Мені подобається відчувати твій погляд, — тихий голос Кассіана перервав мої похмурі роздуми. Він не обернувся, але я знала, що він усміхається.

— Що ще тобі подобається? — я підвелася на ліктях, дозволяючи ковдрі сповзти.

Він нарешті повернувся. Сонячне проміння окреслювало його силует, граючи тінями на грудях.

— Твій голос, твої прекрасні очі…

— І все?

— Я б міг не виходити з цієї кімнати століттями, Морвен. І кожну мить знаходив би в тобі щось нове.

— Звучить як ідеальний план…

— Так, — його усмішка стала сумною. — Приходила служниця. Королева хоче з нами снідати.

— Вона тобі не подобається? — запитала я, помітивши, як напружилися його плечі при згадці про Іріс.

Кассіан звів брови.

— Навпаки. Я бачу в ній своє відображення. Не думав, що я можу бути таким… дратівливим.

— І впертим?

— Нестерпно впертим, — він знову повернувся до вікна, наче там, унизу, були відповіді на всі питання.

Я встала з ліжка. Холод каменю обпік босі ноги, тонка сорочка не гріла. Я підійшла до нього ззаду і обійняла, притискаючись щокою до його спини. Його шкіра була прохолодною, як мармур, але під нею билося життя. Таке крихке — і таке сильне.

— Ти збираєшся їй розповісти? — тихо запитала я. — Про своє походження? Вона ж не дурна. Вона побачить схожість.

— Я розповім. Але не зараз. І не всім.

— Я поговорю з нею.

Він напружився.

— Що ти хочеш їй сказати?

— Щоб вона не судила тебе занадто суворо. І якщо… якщо вона побачить у тобі загрозу своєму трону…

Кассіан м’яко розчепив мої руки й розвернувся, вкладаючи моє обличчя у свої долоні.

— Усе буде добре, Морвен.

— Ти сам у це не віриш, — прошепотіла я.

— Я вірю в те, що кохаю тебе. І це єдине, що має значення.

Він нахилився і поцілував — ніжно, зі своїм колючим холодом, у якому хотілося застигнути навіки.

***

Сніданок пройшов у тій самій їдальні. У гнітючій тиші. Інколи погляди стикалися між нами: недовіра, роздратованість і прихований гнів.

Я почувалася некомфортно у сукні, яку принесла служниця. Це не було нічим вишуканим, але корсет наче перекривав дихання. Я постійно ворушилася, намагаючись знайти зручне положення, але відчуття стиснення було водночас і фізичним, і емоційним.

Даррен не торкнувся їжі. Він сидів у кріслі, підпираючи щоку рукою; його блакитні очі були застиглими. Про що він думав? І як він почувається після такої жахливої правди про себе? Він здавався тендітнішим, ніж будь-коли.

Першою їдальню різко покинула королева. Прийшов слуга й натякнув на якісь новини. Іріс підвелася, не попрощавшись, і майже вибігла.

Я нарешті глибоко зітхнула, розслабивши плечі. Не розуміла, навіщо було кликати нас на сніданок, якщо вона не збиралася говорити.

Даррен повільно підвівся й теж рушив до дверей. Його постать була обтяжена раптовою вагою.

Я відставила свою тарілку.

— Куди ти? — запитав Кассіан; його голос був низьким і настороженим.

— Хочу з ним поговорити.

Я наздогнала Даррена в літньому саду. Ранкове повітря було вологим і холодним, протвережуючи думки. Він сидів на кам’яній лаві, дивлячись на зів’ялі троянди. Його плечі були опущені.

— Даррен?

Він не поворухнувся. Вартові біля входу кинули на нас підозрілий погляд, але не підійшли.

Я сіла поруч.

— Я розумію, як тобі важко…

— Ні, ти не розумієш, — він різко повернув голову.

В його очах блиснув смуток.

— Ти бачила, як вона на мене дивиться? Цей біль… Я хотів знайти відповіді. Я так прагнув дізнатися, хто я. А тепер… тепер я б віддав усе, щоб знову стати просто Дарреном-злодієм без минулого.