Розділ 34

Чому я тут? Це питання крутилося в голові після мого довгого пояснення.

З чого все почалося? З людської жадоби? Чи з неправильного вибору?

Чи з того моменту, коли мене вбив власний чоловік?

Чи від мого пробудження?

Я вже забула, як це було. Холод. Тіснява. Біль. І мій крик, що обпікав горло. Я намагалася не згадувати це. Концентруватися на іншому.

Але яка тепер моя мета? Я дивилася на Даррена — людину, з якою мала спочивати в одній могилі. Він виглядав наляканим, хоч і ховав це за маскою зухвалості. Особливо після того, як почув, що він мав бути тим трупом. Хто з нас справді проклятий? Я, що повернулася як Ехо? Чи він, що прожив п’ятдесят років у забутті? І чи є в нас другий шанс?

Я дивилася на королеву Іріс. Її кам’яна стіна рішучості руйнувалася з кожним поглядом на Даррена. Попри зняття прокляття, її минуле наздогнало її тут, у цій залі. Уся наша подорож раптом здалася безглуздою. Кассіан так хотів зупинити війну, врятувати невинних, що не помітив очевидного: механізм запущено. Кров проллється. Невинні страждатимуть. А ми — просто фігури, що переслідують власні інтереси під гаслом «справедливості».

Я стояла тут, у палаці, де навіть троянди були зломлені холодом, і питала себе: це егоїзм? Бажати помсти? Бажати відповідей? Хіба Кассіан не робив те саме? Хіба він не намагався надати своєму безсмертю хоч якогось сенсу?

І все марно.

Люди жорстокі, і цей світ безжальний.

Чи можна було щось змінити?

Напевно…

Але тепер, відчуваючи холод його пальців, я не сумнівалася. Неважливо, наскільки наше щастя буде довгим… Я заслуговувала на це. Він заслуговував. Ми всі заслуговували. Мить, за яку хотілося боротися.

Важку тишу розірвав різкий голос королеви:

— Здається, без вина тут не розібратись. Червоне? Біле? Ви, напевно, з дороги й голодні?

На її вустах заграла знайома, тонка усмішка — дзеркальне відображення Кассіанової. Цей легкий вигин губ був таким схожим, що мене аж кольнуло. Невже вона не бачить? Не помічає, як Кассіан схожий на короля Деметруса, чиї портрети ми бачили в коридорі? Чому вона їх не зняла? Шана? Чи провина?

Слуги швидко накрили стіл. Свічки тремтіли від напруги в повітрі. Королева жестом наказала всім, окрім Ханта, вийти і сама наповнила келихи.

Нас свідомо розсадили по різні боки від величного крісла. Чоловіки — Кассіан і Даррен — з одного боку, я — з іншого. Це був тактичний хід, що підкреслював: ми не єдине ціле, і нам не довіряють.

Даррен потирав руки, дивлячись на їжу з неприхованою жадібністю. Куди подівся лорд Луціан? Чи п’ятдесят років забуття стерли всі манери? А може, він просто намагається сховатися за цією дикістю від правди, яка щойно на нього звалилася?

Королева сіла, граційно відкинувши світле волосся.

— За… знайомство, — вона піднесла келих і випила залпом, не смакуючи. Її горло судомно сіпнулося.

Хант стояв за її плечем, мов скеля. Його рука не полишала руків’я меча. Він мав рацію не довіряти нам.

— Що ж… — Іріс глибоко вдихнула, намагаючись опанувати тремтіння рук. — Це дуже неочікувана зустріч. Не думала, що прокляття ще посміється з мене. Мені дуже прикро, Морвен. Те, що з тобою сталося… Граф Марелій відповість за це.

— Дякую, Ваша Величносте.

— Називай мене Іріс. Тут немає протоколу, — вона знову потягнулася до глека з вином.

Даррен схопив курячу ніжку й вгризся в неї так, наче не їв тиждень.

— Що? — проплямкав він, ловлячи на собі наші погляди. — У мене стрес.

— Це зараз неважливо, — голос Кассіана був натягнутим, як тятива. Його пальці нервово барабанили по столу. — Іріс, військо Тамліна величезне. Стіни Гідзбургу старі. Вони не витримають штурму вампірів.

— Це не новина, — гірко відповіла вона. — Але в облозі в нас більше шансів. Нас мало, і союзників немає.

— Дайте мені поговорити з герцогом Ештоном! Він тут?

Іріс повільно відкинулася на спинку крісла, ховаючи очі.

— Його тут немає.

— Його везуть? — голос Кассіана став тихим, загрозливим. — Де він? Ви не розумієте… Він — єдиний ключ до Маліка!

— Досить! — відрізала вона, і її тон став крижаним. — Ти сидиш за моїм столом, графе. Май повагу. Ештон мертвий. Або скоро буде. Вороги біля воріт. Час для переговорів минув.

Кассіан стиснув кулаки так, що побіліли кісточки. Жовна на його обличчі ходили ходором. Дві впертості зійшлися в поєдинку.

— Іріс права, Кассіане, — тихо сказала я. — Ми запізнилися.

Наші погляди зустрілися — в його очах було визнання поразки.

— На сьогодні досить, — Іріс різко підвелася. — Вам приготують кімнати.

— Іріс! — вигукнув Хант, роблячи крок уперед. — Це божевілля! Їхнє місце в темниці! Ми нічого про них не знаємо!

Вона подивилася на нього — втомлено, але з теплотою.

— Колись ти повірив у мене, Ханте. Довірся мені й зараз, — її погляд на мить затримався на Даррені, який витирав жирні руки об камзол. — Приємної вечері. Ми поговоримо вранці.