Розділ 33

Ближче до Гідзбургу дороги були переповнені подорожніми, перетворюючись на довгі каравани.

Уночі був перший заморозок. Я бачила, як волога перетворювалася на крижані голки, покриваючи траву та гілля. А він тримав мене в лагідних обіймах, що гріли від жахливих думок. Найпрекрасніше — ця близькість змушувала хотіти його з кожною миттю сильніше. І я забувала про все. Тільки він. І ми.

— Морвен? — тихий голос Кассіана вирвав мене з думок.

Ми йшли пліч-о-пліч з іншими втікачами, але я раптом зупинилася.

— Так?

Його обличчя ховалося в тіні глибокого каптура, але я відчувала на собі його уважний погляд.

— Ти мовчиш від самого вечора. Я обіцяю, що більше такого не трапиться.

Його пальці знайшли мою долоню й ніжно, заспокійливо стиснули. Люди оминали нас, дехто кидав невдоволені погляди, бурмочучи прокльони тим, хто перегородив шлях.

Я відступила на узбіччя, вивільняючи руку.

— Ти ні в чому не винен, Кассіане, — я опустила голову, дивлячись на свої руки. — Я боюся себе… Ти бачив, що я зробила в лісі? Я здатна на таке… Може, одного дня я й вбити зможу… тебе…

Він підійшов впритул, ігноруючи перехожих.

— Ти ніколи не зробиш мені боляче.

— Чому ти так упевнений? — мій голос зірвався на шепіт. — Я навіть не знаю, як це працює. Це темрява, Кассіане. Вона живе в мені, і я не знаю, як тримати її на ланцюгу.

— Ходи сюди.

Він не дав мені відсторонитися. Притягнув до себе, обіймаючи міцно й надійно, мов скеля, об яку розбиваються всі хвилі.

— Ми розберемося з цим. Разом. Ти чуєш мене? Разом.

Я притиснулася чолом до його грудей і ледь помітно кивнула.

— Можемо зупинитися, — прошепотів він мені у волосся. — Відпочинемо. Я сповнений сил після ночі.

Мої щоки спалахнули — спогади про його пристрасні поцілунки вдарили в голову хмелем, а внизу живота приємно скрутило.

— Ні, — мій голос був хрипким. — Давай уже дійдемо до цього міста.

Він зухвало, ледь помітно всміхнувся, наче прочитав усі реакції мого зрадницького тіла.

Холодний вітер безжально зривав останні пелюстки з високих кущів троянд, що росли вздовж дороги. Колись величні колючі хащі тепер виглядали жалюгідно — сірі, зів’ялі тунелі, що схилялися під тиском зими. Більшість подорожніх дивилися на це зі страхом. Єдиний захист від вампірів вмирав на очах. Велика чорна брама Гідзбургу була обплетена лозою, але квіти на ній почорніли від морозу, нагадуючи запечену кров.

Вартові, втомлені й знервовані, вдивлялися в обличчя кожного, хто проходив. Тих, хто виглядав надто підозріло або хворобливо, грубо відштовхували. Королева намагалася дати всім прихисток, але чи було це розумно?

До міста могли потрапити зрадники, і їх не зупинять залишки троянд.

На вуличках було не протиснутися. Гамір стояв задушливий і гучний. Кассіан хотів спершу знайти нам прихисток, а вже тоді намагатися просити аудієнції королеви. Я ж, звісно, не питала, що він справді збирався робити.

Раптом натовп попереду сколихнувся.

— Тримайте злодія! — пролунав пронизливий крик.

Хтось штовхнув мене, і я ледь встояла на ногах.

— О! — знайомий, до болю веселий голос пролунав над вухом. — Мої старі друзі! Якраз вчасно!

Даррен. Він радісно пихнув, втиснувши мені в руки теплу круглу хлібину, перш ніж двоє міцних вартових скрутили його.

— Недалеко втік, щуре!

Я стояла, розгублено кліпаючи очима й притискаючи до грудей доказ злочину.

— А з цими що? — запитав один із вартових, киваючи на мене. — Спільники?

— Ми повертаємо загублене, — спробував утрутитися Кассіан, натягуючи свою найчарівнішу посмішку й забираючи в мене хліб. — Цей чоловік просто…

— Трьох за ґрати! — гримнув капітан патруля, навіть не слухаючи. — Розберемося в дільниці!

— Ні! Ми не з ним! — вигукнула я, коли мої зап’ястя перехопили грубі руки.

— Усі так кажуть. У камерах і відпочинете, — хмикнув вартовий.

Даррен, якого вже тягли вперед, примудрився озирнутися й підморгнути мені.

Нас кинули в загальну камеру — тісну, сиру кімнату, де повітря було густим від запаху немитих тіл і відра в кутку. Двері зачинилися з важким гуркотом, відрізаючи шлях до волі.

— Доведеться почекати… Суддя буде зранку, — кинув вартовий через ґрати.

Більшість в’язнів спали на соломі або сиділи по кутках, не звертаючи на нас уваги.

— Яка несподівана зустріч, — саркастично почав Даррен, відступаючи в темний кут камери. — Тісний світ, еге ж?

Кассіан не відповів словами. Він підвівся безшумно, як тінь, і за мить Даррен уже був втиснутий у стіну, відірваний від підлоги.

— Назви хоч одну причину, чому я не маю зламати тобі шию просто зараз, — голос Кассіана був тихим, але від того ще страшнішим.