Розділ 32

Ми йшли пішки всю ніч. Мої ноги тремтіли від знесилення, а Кассіан ішов попереду в одному ритмі, без натяку на виснаження. Його напружена спина виглядала, мов фортеця. Даррен плентався позаду, бурмочучи про загублених коней і мокрий одяг.

Але мене не хвилювала ані темрява, ані гулі, ані втома. Мене хвилювали слова духа.

«Ти кохаєш… Це принесе нещастя для того, кого ти любиш… Краще відмовся від цього».

Він, дух, просякнутий мудрістю й забуттям тисячоліть, підтвердив мій найбільший страх. Це не була параноя чи жіноче бентеження. Це була фатальна істина, висловлена самою природою.

«Відмовся від цього. Від нього?» Я дивилася на широку спину Кассіана. Якби я мала хоч краплю сміливості, відштовхнула б його прямо зараз. Заради його ж блага. Але я була боягузкою. Я не могла відмовитися від тієї короткої, солодкої надії, яку ми знайшли вчора вночі. Я егоїстично чіплялася за нього, як потопельник за уламок.

— То ти справді бачила древню потвору? — запитав Даррен, шмигаючи носом.

— Так. Він когось шукав… жінку, — відповіла я, спостерігаючи за кроками Кассіана.

Дерева почали рідшати, і світанок розганяв пітьму своєю сірістю.

— І чого це древні істоти повилазили? Вам не здається… поганим знаком?

— Вони — частина цього світу, як і ми, Даррене, — кинув через плече Кассіан, не сповільнюючи ходу. — Ми прийшли.

Я обійшла його й побачила хатинки, що тонули в тумані.

— Нарешті, — видихнув Даррен, ледь не падаючи на коліна. — Дах над головою.

У поселенні був невеличкий шинок. Там ми змогли відпочити й купити все необхідне. До Гідзбургу залишалося два дні верхи, але про коней годі було й мріяти — місцеві й самі ледве виживали. Втім, один старий погодився за щедру плату підкинути нас до міста на своєму возі із сіном. Він виглядав слизьким типом, і я була майже певна, що він візьме золоті монети Кассіана, а вранці ми знайдемо тільки порожнє місце.

Ми сіли за стіл у кутку. Даррен накинувся на юшку, як вовк, голосно сьорбаючи й плямкаючи.

— Гей, спокійніше. Ти як свиня, — мовив Кассіан, не відриваючись від вікна.

— Я… дуже… голодний, — проплямкав той із набитим ротом.

— Дивись, не подавись. Рятувати не стану.

Кассіан продовжив ламати хліб і споглядати у вікно — зосереджений, як хижак на полюванні. Що, звісно, не скажеш про Даррена. Той був його повною протилежністю.

Я була так захоплена власними думками, що й забула запитати: чому він узагалі пре разом з нами через усі ці небезпеки? Чого він хоче знайти у столиці Троянд? Чи, може, Конунг повстанців сказав Кассіану щось таке, що той не вважає за потрібне озвучити мені?

— Ось, — я підсунула свою напівпорожню тарілку до Даррена. — Можеш доїсти. Шматок у горло не лізе.

— Угу… — буркнув Даррен і почав поспіхом перекладати залишки до своєї тарілки.

У нього що, там діра?

— Чому ти… — почала я, але двері таверни з гуркотом розчахнулися. До зали, сміючись і голосно розмовляючи, ввалилися троє воїнів у червоних плащах із вишитими трояндами.

Руки Кассіана лежали на столі, і я помітила, як він стиснув пальці — аж побіліли кісточки.

Голосні чоловіки підійшли до шинкаря й владно замовили випивку з їжею.

Один із них, низький, із невеликим животом, постійно поглядав на мене. Від цієї липкої уваги ставало неприємно. Відвідувачів у цей час було небагато, тож наша трійця справді кидалася в очі.

— Я дуже втомилася. Піду до кімнати.

Я різко підвелася й повільно пройшла повз тих чоловіків.

— Вітаємо, пані! — голосно промовив один, і вони навіть уклонилися, наче грали виставу.

Вони розглядали мене, як диковинку. Холодний піт проступив під шкірою. Коли я вже ступила на першу сходинку, почула за спиною:

— Гей! Ти, брудний волоцюго! Поводься чемно у пристойному товаристві, якщо взагалі знаєш, що це таке!

Я обернулася. Це було до Даррена. Він одразу завмер із ложкою в роті.

— Так, до тебе, — повторив статний воїн. Його світле волосся було акуратно зачесане назад, одяг — вичищений, і навіть на червоному плащі не було ані дірочки, ані бруду.

Кассіан уважно стежив за ситуацією і мовчав — немов готувався до стрибка.

— У цьому вільному королівстві вже заборонено їсти, коли поруч пани? — Даррен підвів голову, і в його очах блиснув небезпечний вогник.

Краще б він мовчав.

— Це моя справа, коли такий смерд оскверняє повітря, яким ми дихаємо! — гаркнув світловолосий солдат. — Ану забирайся від столу, поки я не допоміг!

— А якщо ні? — Даррен усміхнувся своєю нахабною усмішкою. — Може, це тобі варто піти провітритися? А то від твоїх парфумів мухи дохнуть.

Повітря в таверні стало густим, як кисіль.

— Ах ти ж мерзота… — солдат схопився за руків’я меча.

— Панове, — холодний, оксамитовий голос Кассіана пролунав несподівано тихо, але так, що всі завмерли. Він повільно підвівся. — Мій слуга… трохи несповна розуму. Контузія. Він не хотів образити героїв Корони.