Розділ 31

Після жахливої зливи нарешті прийшов теплий сонячний день. А попереду знову чекала дорога.

Я стояла біля коня, наповнюючи сумки всім необхідним. Поряд — Даррен, який від самого пробудження мовчав і дивно усміхався, наче кіт, що вкрав сметану.

— Що? — не витримала я, відчуваючи спиною його погляд. — Чого ти витріщився?

— У вас так очі блищать. Не тільки в мене була прекрасна ніч? Га? — він ледь помітно підморгнув.

Мої щоки спалахнули. Невже він усе чув?

— Не твоя справа, — грубо мовив Кассіан, пройшовши між нами з торбами, які він забрав із печери. — Треба їхати. Сонце високо.

Даррен лише хмикнув, анітрохи не злякавшись.

— Ти справді якийсь дивний вампір… Сонце очі не сліпить?

Кассіан повільно повернув голову. У його фіалкових очах не було й тіні жарту.

— Добре-добре, — Даррен підняв руки вгору, здаючись. — Більше жодних питань. Я просто радий, що ми всі живі.

Ми рушили. Перевал залишився позаду, як і гори.

Дорога була порожньою, але загрозливо відкритою. Вітер, що піднявся, зривав останнє, пожовкле листя, яке летіло перед нами, наче золотий дощ. З одного боку простягався сірий, відкритий луг, де можна було побачити ворога за милю, а з іншого — густий, темний ліс, який, здавалося, дихав і приховував небезпеку. І вже ступаючи на землі Троянд, можна було помітити багато диких колючих кущів, сіре гілля з шипами, яке ніби скинуло свою привабливу личину, залишивши лише холодну ненависть.

Попереду Даррен щось безтурботно насвистував. А я здригалася щоразу, коли відчувала на спині погляд Кассіана. Він сказав це. «Я кохаю тебе». Ці три слова, вимовлені Кассіаном, Графом Зверхності й Майстром Контролю, вдарили сильніше за будь-який клинок. А я… я змовчала. Сором пік обличчя. Не за те, що сталося в печері. А за те, що я дозволила йому це відчути. Це була найбільша брехня мого короткого, другого життя. Я дозволила йому зламати свій захист, але свій власний залишила недоторканим.

Якби я відповіла «Я кохаю тебе»… що б це змінило? Це зробило б його ще вразливішим? Чи змусило б страждати вічність, коли моє існування неминуче згасне? Я — Ехо. Тимчасовий збій у смерті. Я не мала права обіцяти йому майбутнє, якого в мене немає. Я — боягузка. Але нехай краще він вважає мене холодною, ніж оплакує мертву.

— Усе добре?

Я й не помітила, як Кассіан порівнявся зі мною, а Даррен, наче навмисне, пришпорив коня і віддалився.

— Так, — я натягнула каптур глибше, ховаючи очі.

— Якщо ти шкодуєш про ніч, скажи прямо. Не потрібно ховатися від мене в цьому лахмітті.

— Я ні про що не шкодую, — слова зірвалися напрочуд твердо. — Я боюся того, що буде далі.

— Ніхто не знає майбутнього, Морвен, — він ледь помітно всміхнувся, але очі лишалися серйозними. — Перестань намагатися захистити мене від себе самої. Я зробив свій вибір. І він остаточний.

— Чому ти такий впертий? Чому не хочеш прийняти реальність?

— Бо мені здалося, що вночі ми вирішили жити моментом, а не страхами.

Я відвернулася, дивлячись на мертві чагарники.

— Я не ти, Кассіане. Я не можу так швидко змінюватися.

— Тобі й не треба. Я б ніколи цього не просив, — його голос став м’якшим, нижчим. — Мені вже достатньо років, щоб не грати в ігри й не ходити колами. Я знаю ціну часу. І я хочу тебе, Морвен. Незалежно від того, скільки нам відміряно — день, рік чи вічність.

Він говорив щиро. Без пафосу, без тиску. Просто факт. Я підвела голову, і наші очі зустрілися. У цьому погляді була така сила, що мені захотілося одночасно плакати і сміятися.

— Я готовий чекати, — додав він.

Я зітхнула, відчуваючи, як усередині щось тріскається. Що я мусила відповісти? «Дякую»? Єдине, що я могла — це змінити тему розмови.

— І що далі? Ми приїдемо до Гідзбургу… до палацу. І що? Постукаємо у ворота? «Привіт, ваша величносте»? Нас кинуть у підземелля швидше, ніж ми назвемо свої імена.

— Сподіваюся, вона нас прийме і вислухає. І… — він замовк, стиснувши вуста.

— Ще одна таємниця, яку ти боїшся промовляти? Страшніша за те, що ти вже мені розповів?

— Це стосується мого походження.

Кассіан і далі мовчав, його погляд ковзнув до гущавини лісу, наче цієї теми не хотів торкатися, як брудної білизни.

Я здригнулася, коли холодний вітер вирвався на дорогу.

— Якщо не хочеш про це говорити…

— Ні, ти мусиш про це знати, — знову пауза. — Я справді не пам’ятаю свою матір. Вона пішла з життя, коли я був зовсім малим. Єдине, що від неї лишилося, — це ім’я й фіалкові очі.

Його погляд затуманився і був спрямований у нікуди. Можна було відчути його біль у словах.

— Про моє походження мені розповів Ейнар. Він навмисно мене шукав. А Тая взяв, щоб я не був сам і не викликав підозр.

— Підозр?

— Так. Моя мати — Луїза Арандін, а батько — Аріан Мондерхай.