Розділ 30

Знайшовши коней, ми рушили далі. Даррен, орієнтуючись у темряві краще за будь-якого слідопита, привів нас до печери. Вона ховалася за схилом, невидима для чужого ока. Усередині було сухо, пахло старим пилом і безпекою.

Переодягнувшись і з’ївши поспішну вечерю, ми лягли. Даррен вирубився миттєво, і невдовзі його гучне хропіння змусило кам’яні стіни ледь помітно вібрувати. Але я не могла спати. Тіло нило, але розум палав.

Я накинула сухий плащ і вийшла назовні. Дощ скінчився, залишивши по собі густий, молочний туман. Тиша стояла така, що дзвін у вухах здавався оглушливим. Я сіла на повалене дерево, вдихаючи запах мокрої хвої та землі.

Заплющила очі, але темрява під повіками одразу вибухнула спогадами. Дощ. Бруд. Лезо біля горла Кассіана. Його хрип. У ту мить, коли я бачила його беззахисним, коли страх стиснув мені горло сильніше за ворожу руку, я збагнула правду: я була жива лише для нього. Я не боялася померти сама — я боялася жити у світі, де більше не буде його зухвалого голосу і тих фіалкових очей.

Але тепер, коли я майже втратила його, коли відчула, як мій світ може померти разом із ним…

Я кохала його. Мабуть, ще з тієї миті, коли він уперше назвав себе Вереском.

Тихий шурхіт кроків позаду змусив мене завмерти.

— Не спиться? — запитала я, не озираючись.

— Ти довго не поверталася, — голос Кассіана пролунав тихо, але в нічній тиші він здався громом.

— Даррен занадто голосно хропе.

— Так. Пробач, я не хотів заважати…

Я обернулася. Він стояв за кілька кроків, блідий, наче сам був витканий із туману. Рука інстинктивно притиснута до боку. Він поранений, хоча й намагався вдавати, що все гаразд.

— Кассіане!

Він завмер. Його спина напружилася під тонкою сорочкою.

— Що?

— Тобі боляче. Я можу дати тобі крові.

Він навіть не повернув голови.

— Мені це не потрібно.

— Навіщо страждати? Я справді цього хочу.

Цього разу він різко обернувся. Темне волосся впало на чоло, а погляд ударив холодом.

— Моя відповідь — ні. Повертайся в печеру, Морвен.

— Ні.

— Що? — у його голосі прорізалися небезпечні нотки.

— Я сказала: ні. Досить поводитися так, ніби ти всесильний.

Я підвелася, скорочуючи відстань між нами.

— Ти поранений. Ти ледь не загинув у тій багнюці, — я навмисне підкреслила останнє слово. — Навіщо ти це робиш? Ти намагаєшся покарати мене чи себе?

Його очі стали холодними і важкими, як два льодовики.

— А кого караєш ти, Морвен? Думаєш, я не розумію, що ти робиш?

— Не розумію, про що ти. Я пропоную тобі допомогу, щоб ти міг оговтатися!

— Ти пропонуєш зв’язок, якого не розумієш! — вибухнув він, і його голос зірвався на хрипкий шепіт.

— Краще страждати, ніж переступити через свою зверхність?! — випалила я.

— Це зробить мене залежним! — нарешті зізнання. — Твоя кров… ти тепер інша, Морвен. Якщо я спробую, я можу не зупинитися. Я стану залежним від тебе, від твого болю, від твоєї темряви. Я не можу дозволити тобі залізти мені в голову ще глибше!

Він дихав важко, уривчасто. Його маска байдужості тріснула, оголивши щось крихке і страшне водночас.

— Ти боїшся, що я отримаю над тобою владу? — тихо запитала я, роблячи крок уперед. Місячне світло вихопило гострі вилиці його обличчя.

— Ти вже маєш наді мною владу, Морвен… — видихнув він.

У цьому зізнанні було стільки відчаю, що я відсахнулася. Він дивився на мене так, ніби я була його найбільшим гріхом і єдиною молитвою.

— Перестань. Будь ласка… — прошепотіла я.

— Не бреши, що нічого не відчуваєш до мене.

Я відвернулася, гостра, як зламане скло. Але він був швидший. Його долоня лягла мені на плече, і легкий дотик пропалив шкіру.

— Не смій! Не роби цього! Не дивись на мене так, ніби ти рятівниця, а я — дурень, який не розуміє, що відбувається!

— Я роблю це заради тебе! Моє життя — це лише спалах, Кассіане!

Я відійшла, і його пальці зіслизнули.

— Ти не даєш мені вибору, так?! — пауза. Він зітхнув. — Ти померла в мене на руках, Морвен. Ти думаєш, це спогад, який можна просто «пам’ятати»?

Я стояла нерухомо, як кам’яна фігура. У той момент я зрозуміла, що його контроль був фасадом. Він не був безсмертним і незламним.

— Я тримав тебе, холодну і бездиханну… І що б я не робив — нічого не діяло. З розумінням, що ніяка моя сила, ніяка магія, ніякий час — ніщо не може повернути тобі подих. Ти просто… зникла. Ти відчула біль лише мить, а мій біль почався тоді і триває досі.

Яка ж я ідіотка. Мій гнів та образа зникли, залишаючи лише пекучий сором і… палаюче бажання стерти цей біль. Але не можу собі цього дозволити.