Розділ 29

Сонце висіло низько над обрієм, його промені були золотими, але безсилими проти пізньоосіннього холоду. Ця подорож була крижаною, але безпечною — принаймні до заходу сонця.

Ті повстанці… Вони ділилися їжею та давали прихисток, не вимагаючи нічого взамін. Вони, ризикуючи життям, урятували мене та Кассіана — двох засуджених ворогів.

Вони борються за свій край, за Андурін. Чи був у цьому сенс? Чи не згинуть вони всі під чоботом Гарнагату? Але навіть ця безнадійна боротьба була чимось величнішим, ніж моя власна, егоїстична місія порятунку себе і, можливо, помсти.

І одне питання залишалося загадкою: як вампіри та інші вірні люди лордів не знайшли те місце?

Мій погляд мимоволі зупинився на Даррені, який їхав попереду; його постать у темному плащі була трохи зігнута. Перед від’їздом одна стара жінка підійшла до мене й сказала, щоб я йому не вірила. Чому?

Його прийняли до опору зовсім нещодавно — кілька місяців тому. І він, як і я, утратив пам’ять, не знав себе, але вірив у цю боротьбу. Його віра була гострішою, ніж будь-яка зброя Кассіана. І я відчувала, що він приховує щось значніше, ніж просто амнезія.

І ось ми троє. Їхали вперед, і наша мета — Королівство Троянд — була останньою надією.

Я вдарила чоботами в боки коня і наздогнала Даррена. Кассіан тримав дистанцію й нав’язливо озирався, помішаний на безпеці.

— Тож… — почала я, підвищуючи голос, щоб перекрити вітер.

— Тож? — Даррен повернув голову, і в його блакитних очах майнула дивна, невловима тінь.

— Це правда, те, що говорять про тебе в таборі?

— Про те, що я незрівнянний у ліжку? — він усміхнувся, вигнувши брову в абсолютно безсоромному жесті.

— Хвалили твій довгий язик.

— Як приємно це чути, — грайливо відповів він. — Але ж ти не про це хотіла дізнатися, чи не так?

— Одна з жінок мені розповіла, що ти втратив пам’ять. І зовсім себе не пам’ятаєш? Що трапилося?

Кінь струхнув гривою і продовжив крокувати, дзвінко цокаючи підковами об каміння.

— Графиню, це цікавить?

— Так, я хочу знати, хто крокує поряд зі мною.

— У цьому немає таємниці. Мене знайшли нагого й брудного на шляху до Лазуріну. Один торговець підібрав. Я оговтався, але так нічого й не згадав, — він замислено замовчав. — І відчуття, що я прожив тисячу життів… і жодне з них не було моїм. А ти? Теж нічого не пам’ятаєш?

— А що, чутки про мене справді дійшли до Андуріну?

— Ми ж шпигуни, — легко усміхнувся він. — То що, повернулося хоч щось?

— Не зовсім. Тільки ім’я. І то через кошмари… про більшість я дізналася пізніше.

— Можливо, і я зможу… дізнатися.

— Чому саме ти? А не хтось інший із більш досвідчених? Це не дуже… розумно.

— Він обрав. А значить, так потрібно.

Я відчула, що він лукавить. Він був надто захоплений ідеєю нашої спільної амнезії, наче шукав у моїй історії підтвердження власної, але в його словах усе одно було щось приховане.

У цей момент Кассіан наздогнав нас. Його чорний кінь ступав безшумно, мов тінь. Він не втрутився в розмову, але його погляд був важким і холодним.

— Ми повертаємо на південь через Ріко. Це швидше, — наказав він, звертаючись до Даррена.

— Ні. Ми їдемо через перевал, — різко відповів Даррен. — Там менше патрулів Гарнагату. І дорога краща, на відміну від ваших зрадницьких стежок.

— Нагадай, чому я мушу тебе слухати? — грубо запитав Кассіан. — Я знаю ці землі, і допомога мені не потрібна. Їдь з нами або повертайся до своїх друзів.

— Тоді ти знаєш, що за нами точно йдуть мисливці. І як тільки сонце зникне, ваші шанси відірватися різко зменшуються. Чи зможеш ти її захистити? Сам?

Я відчула, як між ними виникла тверда, чоловіча ворожість. Але слова Даррена були переконливішими. Я знала, що Кассіан не довіряє йому. І я теж. Але в нас було небагато варіантів.

— Дорога довша на два дні. Ми і так робимо великий гак, — зневажливо кинув Кассіан. — У перевалі ми будемо як на долоні!

— Я знаю, як пройти. І маю мапу сховків. Я зміг зацікавити?

Потрібно було втрутитися.

— Ми поїдемо перевалом, — я рішуче промовила. — Даррен має рацію: краще довше, але безпечніше.

Кассіан підняв брову, а його фіалкові очі блиснули, мов лід.

— Твоя відвага загрожує не менше, ніж безглуздий романтизм цього патріота. Що ж, нехай буде перевал. Але якщо потрапимо у халепу — робите те, що я скажу.

Він завершив фразу різким натисканням на поводи й рушив уперед.

Чорні, важкі, як ніч, хмари закрили сонце в одну мить.

Слідом холодний, сирий дощ врізався в землю.

Злива стояла стіною. Дорогу було видно лише на кілька кроків, і все навколо перетворилося на липку багнюку. Вода била по обличчю, змиваючи рештки тепла. Коні сповільнили хід, копита ковзали, а плащ одразу намок, наливаючись важкою вологістю.