Розділ 27

Нас підняли сходами вгору, минаючи внутрішній двір та кілька коридорів, поки нарешті не опинилися перед залою. Зрештою мене занесли до кімнати, де затишно горів камін. Стіл поміж крісел був заставлений посудом, але я майже не звернула на це уваги. Мене обережно поклали на ліжко, і вартові одразу зникли за дверима.

Дрова голосно потріскували, і я нарешті відчула блаженне тепло. Воно просочувалося крізь одяг, проганяючи холод камери.

Гучні кроки долинали з коридору, і раптом, мов вихор, до приміщення увірвався чоловік у дорогому, густо вишитому вбранні, а за ним — старець у темній мантії.

Я одразу звелася на лікті й різко відсунулася до стіни, відчуваючи, як рана на боці знову болісно пульснула.

Чоловік зупинився біля ліжка й уважно, з холодною цікавістю, оглянув мене. У його бороді та короткому волоссі поблискувала сивина. Під виразними очима залягли глибокі зморшки, а на щоці тягнувся старий шрам. Погляд — зважений, тяжкий, звиклий оцінювати людей за мить.

— Це вона. А значить, зрадник-граф десь поряд.

— Хто ви? — прохрипіла я, намагаючись, щоб голос не зрадив слабкість.

— Граф Утрік Другий. А ви — графиня Морвен? Шпигунка і зрадниця, яку шукають. Не думав, що так просто буде вас… знайти.

Він зробив крок ближче, і його пальці, вкриті перснями, мов капкан, стиснули мою ногу.

— Де він, панно?

— Я не знаю, про кого ви говорите. Я подорожувала сама.

— Іншої відповіді я й не очікував, — суворо кинув Утрік. Він відпустив мою ногу, і я ледве стримала зітхання полегшення. — Промий рану й заміни пов’язку. Марелію вона потрібна живою. — А тоді гукнув: — Натан!

У дверях з’явився кароокий вартовий — той самий, що стягнув мене з коня.

— Мілорде?

Знахар у мантії вже розпочав роботу: усе потрібне було підготовлено наперед.

— Охороняй нашу нову гостю, — звелів Утрік Натану.

— А що робити з Дарреном? — запитав Натан.

Граф різко повернувся, і його очі блиснули небезпекою.

— Хіба ти не знаєш, що роблять зі зрадниками?

Він кинув на мене останній, гнітючий погляд і вийшов, залишивши мене нагляду Натана.

Знахар, не гаючи часу, швидко змінив пов’язку й намастив рану густою, холодною маззю, що одразу зняла гострий біль. Полегшення було майже шокуючим.

Слова Кассіана й безвихідна ситуація, у якій я опинилася, знову підкреслювали: я — ходяча біда. Я, наче магніт, притягувала нещастя до всіх, хто був поруч, і ця думка була важчою за кам’яну стіну.

Де він зараз?

Кассіан.

Чи думає він, як мене витягти звідси, ризикуючи всім? Чи, може, він згадав свої жорстокі слова і все ж пройшов повз, рятувати невинних і край від війни? Що звісно краща місія чим рятувати ніщо.

Я померла на його руках. Я уявляла його відчай, коли він, безсмертний, всесильний, намагався допомогти і нічого не зміг вдіяти. Я могла лише уявити, що він міг відчувати: безпорадність, гнів, чистий жах. Але після мого пробудження... він був як камінь. Холодний, стриманий, незламний. 

А я?

Я була настільки занурена у власний біль, свою «місію» врятувати його від самої себе, що навіть не запитала… як він.

Як він пережив мою смерть.

Мій егоїзм був таким же великим, як і мої рани. Я відштовхнула його, щоб не завдати болю, — і тільки посилила його.

І тепер я тут, а він десь там.

І я не знаю, чи побачу його знову.

— Тепер поїж, — буркнув Натан, різко обірвавши мої думки.

— Що? — я підвела голову.

— На столі їжа. Ти мусиш з’їсти. Граф наказав.

— Ти знаєш, хто я?

— Знаю. Тому зроби це сама. Або я запхаю.

Я повільно потягнулася до столу й узяла тарілку з хлібом, м’ясом і сиром. Мені потрібні були сили. Якою б не була наступна зустріч із Марелієм, слабкою я бути не збиралася.

— Марелій приїде сюди? — питаю, відкушуючи шмат курки. Їжа була на диво ситною, і я відчувала, як енергія повертається до тіла.

— Їж, — коротко відповів він.

— Ти знаєш, що він зі мною зробив, коли я хотіла піти? — слова виходили самі, гострі, як голки. — Вбив і закопав на проклятому цвинтарі у чужій могилі, щоб мене не знайшли. А тепер я винна в тому, чого не робила.

Вартовий стояв нерухомо, як колона. Іноді його погляд ковзав по мені, але в ньому не було ні співчуття, ні осуду.

— Я виконую наказ. Інше мене не стосується.

— Так усі кажуть, — я кинула на стіл кістку. — Поки не стається щось жахливе. А тоді світ вивертається навиворіт. І ти стаєш частиною цього жаху.

— Їж. Мовчки.

Дзвони. Різкі, тривожні — вони розірвали тишу.

Натан стрімко рвонув до дверей і визирнув, наче вичікуючи удар. А я озирнулася довкола, шукаючи бодай щось для захисту. Але, крім кістки й залізної тарілки, у мене не було нічого.