Розділ 26

Світанок був уже близько. Небо на сході сіріло, наче попіл.

Я бажала, щоб наша вимушена, напружена подорож закінчилася просто зараз. Мені було надзвичайно важко в його присутності. Через усі шари одягу я відчувала його приховану напругу, а мовчання, немов голодні круки, кружляло над головами.

— Ми на території Андуріну, — прошепотів Кассіан, зіскочивши з коня. — Я пошукаю безпечне місце. Будь тут, я скоро повернуся.

Договоривши, він безшумно зник серед густих ялин. Десь поряд шуміла річка — єдиний живий звук серед тиші. Я мало знала про це князівство. Звичайні землі, як і всюди: прокляття, потвори, бандити, пихаті лорди, що служать Гарнагату. Але це був найкоротший, хоч і не найменш небезпечний шлях до Гідзбургу й королеви.

Постать у темному плащі виринула з-поміж дерев безшумно, мов привид.

Холодна сталь ковзнула по моїй нозі вище коліна. Кинджал блиснув, ненажерливо увібравши тьмяне світло.

— Тихо, — мовив погрозливий, але дивно тремтячий голос з-під каптура. — Повільно злізай з коня.

— Я цього не зроблю, — відповіла я люто, відчуваючи, як адреналін вбиває втому й біль.

— Злізай, або пошинкую! — він сильніше притиснув лезо. Холодний біль пропік тканину й шкіру.

— Я цього не боюся. Ну ж бо! Чого чекаєш?

Кінь нервово вдарив копитом, коли рука бандита потягнула за поводи.

— Злізь, прошу, — прошепотів він, і тепер його голос був повен відчаю — настільки несподіваного, що мене це ошелешило.

Він озирнувся назад, наче за ним гналися істоти гірші за людей, а я раптом стала його єдиним шансом.

Одним ривком він стягнув мене з сідла. Я глухо впала на землю, удар припав просто на болючий бік.

— Ах! — вирвалося в мене, і я миттєво вчепилася в рану.

Кінь сполошився, встав дибки й, голосно іржучи, кинувся навтьоки.

— Холера! — вилаявся бандит.

Раптом у повітрі пролунав гуркіт копит. Голоси — гучні, зухвалі — наближалися швидко. Нас оточили вершники — п’ятеро міцних чоловіків у шкіряній броні.

— Недалеко ти втік, Даррен, — гукнув грубий, владний голос головного. — Зв’язати його.

Даррен навіть не пручався. Його відчайдушний погляд був спрямований у ліс — туди, де зник Кассіан.

— А дівчина?

Кароокий чоловік у броні кивнув у мій бік.

— Її теж.

Двоє вершників зіскочили з коней. Я була занадто слабкою, щоб чинити опір, і покірно здалася. Даррен глянув на мене блакитними очима так, ніби говорив: «А раніше здатися не могла, дурепо?»

Мене швидко зв’язали і закинули в сідло. Я востаннє подивилася у напрямку, де зник Кассіан. Можна було закричати, але чи це було розумно? Тоді вони дізнаються, що є ще хтось.

«Де ти, Кассіане?»

Під гучні вигуки та стукіт копит ми рушили вглиб лісу.

Коли світанок остаточно залив ліс м’яким, сіруватим світлом, ми прибули до поселення. Це було невеличке, охайне містечко, оточене високим частоколом, із старою, похмурою кам'яною вежею в самому центрі.

Я не відчула страху, ніби знала, що ніщо мені не зашкодить остаточно. Я лише відчайдушно сподівалася, що Кассіан десь поряд. Що він чекає. Що вже розробляє план…

Вершники затягли нас прямо до вежі. Кароокий, здавши свою зброю вартовому, грубо стягнув мене з сідла.

— Ця спільниця, — заявив він, показуючи на мене. — Чекала в лісі на Даррена.

— Це брехня! — я спробувала вирватися і чинити опір, але мої похитителі були занадто сильними. Зап’ястки, затиснуті мотузкою, палали болем.

— За ґрати обох! — наказав похмурий вартовий. Його голос був глухий, як удари молота. — Повідомте графа, що печатка у нас.

Даррена й мене грубо кинули в одну темну, сиру камеру. Запах був огидний — суміш затхлого повітря, гниття, сирості та нечистот.

— Я знав, що ти принесеш біду, — прошипів Даррен, потираючи свої зап'ястя.

— Це ти вкрав щось! — я відповзла від нього, наскільки дозволяв простір. — І попався!

Я просунула пальці під плащ і відчула на пов’язці свіжу, теплу кров. Біль, який я ігнорувала, знову дав про себе знати.

— Я вкрав своє життя, — відповів він, відходячи в інший, вологий куток. — Я ж попросив тебе! А тепер ми удвох підемо на шибеницю.

Я притиснулася спиною до холодної, як лід, стіни й повільно сповзла вниз. Сил триматися на ногах не лишилося. Я була безсмертною і слабкою смертною одночасно.

— Тільки після тебе… — прохрипіла я. Слова різали горло.

— Ти поранена…

— Це питання? Чи співчуття?

— Тому й  не могла злізти з коня. Чому не сказала?

— Можливо, не потрібно було погрожувати жінці посеред лісу?

— У тебе гострий язик. Подобаються такі, — сказав він, і в його голосі прозвучала дивна, грайлива нотка.