Розділ 24

Світ тьмянів. Я не відчувала ні пальців, ні ніг. Кінь важко дихав, але не зупинявся.

Кассіан підганяв його. Його холодна рука міцно тримала мене за талію, але холод вже не мав значення.

— Морвен! Не заплющуй очей! — його голос проривався крізь туман, глухий і відчайдушний.

— Холодно… Мені холодно…

— Тримайся ще трохи.

Сміх — дзвінкий, нестерпно радісний — пролунав у моїй голові.

— Морвен! Морвен! — лунав дитячий голос, мов дзвіночки на вітрі. — Коли ти пограєш зі мною?

Запахло солодкими, густими квітами. І темрява відступила. Яскраве, сліпуче світло обпекло очі.

— Сюди! — крикнув білокурий хлопчик. Його обличчя було нечітким, але його посмішка була занадто широкою. — Твій час настав. Тепер ти залишишся зі мною! Будемо грати з тобою!

— Де я? — питаю, дивлячись на білу, мармурову залу з високими, нескінченними колонами.

— Не бачиш, дурненька? Це Зала Богів!

Хлопчик простягнув до мене маленьку, але сильну руку. Я зрозуміла: якщо  візьму її — ніколи не повернуся.

Раптом у цю сліпучу білизну увірвався інший біль. Не від рани, а від дотику.

Крижаний, нестерпний холод пронизав моє тіло.

— Тримайся, Морвен! — здається, це кричав Кассіан.

Я ледь розплющила очі. Сліпучого світла не було. Була ніч, над нами — чорні крони дерев, а під нами — жорстке сідло.

Ми зупинилися. Кассіан зіскочив з коня і швидким, різким рухом зняв мене. Його обличчя, освітлене лише місяцем, було викривлене напругою та страхом.

— Я маю зупинити кровотечу, — його голос був сиплим. — Інакше ти не доживеш до світанку.

Він розірвав тканину сукні, оголюючи рану на боці. І зупинився. Його холодна рука на мить задригнулася.

— Я… вмираю? — хриплю.

Він продовжив щось робити, а я бачила, як гілля дерев повільно колихалися від вітру. Його голос уже тонув у далині.

— Морвен… — його бліде, змучене обличчя нависло наді мною. — Я… можу врятувати тебе… Я б цього не хотів… Не для тебе. 

Біль зникав. Як і холод. Знову — той запах квітів.

— Я можу передати тобі прокляття. Мені потрібна твоя згода, — його липкі руки торкнулися моїх щік. — Морвен! 

Я хотіла сказати щось інше, але на це не вистачало сил. І тому я сказала тільки одне, ледь чутним, останнім подихом:

— Так…

Останнім був дивним металевий присмак на губах — і темрява.

***

Темрява не була порожньою. Вона була м’яка й тепла — як стара, затишна ковдра.

А тоді прийшло світло. Не сліпуче — лагідне, золоте.

Вітер пахнув свіжоскошеною травою й літом. Квітучий луг.

Його теплі пальці на моїй шкірі. Повільно проводять по щоці, торкаються губ і спускаються нижче — шиєю...

Трава зашурхотіла під його тілом, і його сухі, але теплі вуста торкнулися моїх. Поцілунок — солодкий, як мед, і болючий, як втрата.

Хейл.

Його волосся — кольору стиглої пшениці, а очі — теплий, сірий колір грозового неба, що обіцяло дощ, але не страх

— Я кохаю тебе, Морвен, — його голос був глибоким і сповненим любові.

— І я тебе, — відповідаю, відчуваючи в грудях це дике, нестримне щастя, що змушує сміятися без причини.

Він накрив мою руку своєю. Його долоня — тепла, трохи мозолиста.

Усміхнувся. Його пальці стрімко ковзнули до моїх ребер — і він почав лоскотати крізь тонку сорочку.

— Пе…ре…стань! — кажу крізь сміх.

— Не можу! Скажи це знову! — його сміх був музикою. — Скажи!

— Так! Так!

У роті було сухо. Горло дряпало від холодного, вологого повітря старої хатини.

— Води… — прохрипіла я.

Повіки були важкі, наче на них лежав камінь. Хотіла ворухнути руками, але вони здавалися прив’язаними до підлоги.

Поряд щось зашурхотіло, і губ торкнулося щось холодне.

— Пий. Обережно. Не поспішай.

Вода.

Ковтнула раз і закашлялась.

— Усе добре…

Кассіан.

Зібравши сили, я важко розплющила очі.

Зір був розмитий, у голові крутилося, ніби після удару.

— Де ми?

— Не рухайся, — його долоні міцно лягли мені на груди. — Рана ще небезпечна.

— Я втратила свідомість?