Розділ 23

Я відступила назад, притулившись до брудної, вологої стіни.

Мої долоні пульсували від болю — на шкірі, напевно, лишилися синці від заліза.

Його слова, мов розпечені вуглини, обвивали мій розум: «Ти ж не хочеш, щоб Кассіан постраждав?»

Цей садист. Цей маніяк. Він не просто хоче, щоб я належала йому.

Він прагне відібрати в мене останню людську надію, останню причину боротися.

Кассіан.

— Прокляття! — прошепотіла я, і звук відчаю розітнув холодну, мертву тишу камери.

Чому моя рука тоді, тієї ночі, здригнулася, коли він був у моїй владі?

Марелій знав, що я цього не зроблю. Він просто перевіряв мене — і виграв.

Він завжди виграє.

Кинути мене в підземелля — це лише початок.

Справжня в’язниця — моє власне серце, яке він тримає, погрожуючи Кассіаном.

Я мала діяти. Швидко. Потрібен був план, а не істерика.

Але що я могла зробити?

Утекти? Як? Куди?

Я підвелася, відчуваючи, як холод каменю проникає крізь тонку тканину сукні.

Обвела поглядом вузьку клітку. Двері — товсте залізо, прути — надійні.

Єдине вікно — крихітна щілина під самою стелею, крізь яку ледь пробивалося тьмяне місячне світло.

Раптом — клацання.

З мороку виринула струнка постать. Світло, що просочувалося крізь грати, не торкалося її чорного одягу.

Я кинулася до дверей.

— Кассіан? — серце підскочило від полегшення, змішаного зі страхом.

Він не відповів.

Його фіалкові очі спалахнули в темряві, мов два холодні маяки.

Він мовчки повернув ключ у замку. Старе залізо скреготнуло, і двері з важким зітханням відчинилися.

— Ходімо, — прошепотів він жорстко. — На тебе чекає кінь. Ти мусиш їхати. Зараз.

Я ступила в коридор. Моя долоня знайшла його крижану руку.

— А ти?

— Немає часу на обговорення.

Його тон не терпів заперечень.

Він потягнув мене вперед у темряву, і я бачила тільки його спину — темну, мов сама ніч.

— Ти не розумієш! Це пастка! Їдь зі мною!

— Я маю справи, які не можу залишити.

Я смикнула його:

— Ми поїдемо разом! Вони полюють на тебе! Ти — їхня головна ціль!

— Немає часу на суперечки, Морвен. Ходімо.

Знову цей командний тон.

Ми вискочили з бічних дверей у внутрішній двір. Ніч була темна, вітряна, напруга висіла в повітрі, як запах грози.

Я побачила самотнього, вороного коня, готового до втечі.

— Сідай! — Кассіан підштовхнув мене до сідла.

— Що за поспіх, Вереск?

Голос Тамліна пролунав отруйно, розірвавши нічну тишу.

Миттєво спалахнули смолоскипи біля стайні — на нас чекали.

Чотири постаті відділилися від тіні: Тамлін із поглядом переможця, бездоганний Марелій, двоє лордів — один із них Воако.

За їхніми спинами — озброєна варта.

— Ось він, ваш зрадник-граф! — голос Тамліна лунав дзвінко. — Переконайтеся самі: він тікає, як боягуз, зі своєю шпигункою!

Марелій мовчав. Його зелені очі блищали в темряві — очі хижака, що загнав здобич у кут.

— Схопити їх! — наказав Тамлін.

Вартові рушили вперед. Їх було надто багато.

— Морвен, на коня! — гаркнув Кассіан. Його рука блиснула зброєю — тонкий, елегантний меч спалахнув місячним світлом.

Метал блиснув.

Бій був жорстоким і швидким. Кассіан бився з холодною люттю, його рухи були точні. Він відбивав два напади одночасно, але ворогів ставало більше.

Марелій кинувся до мене. Його метою була я.

— Ти моя! — прошипів він.

Інстинкт підказав швидше за думку: я вихопила з волосся довгу срібну шпильку — єдину “зброю”, що лишилася від мого колишнього світу.

Марелій схопив мене за плече — я різко провела шпилькою по його щоці.

Він заревів, відпустив мене й торкнувся рани. Срібло лишило глибоку, нерівну лінію, з якої виступила темна кров.

— Мерзотнице! Ти зіпсувала мені обличчя!

Ось він — його найбільший страх: втратити красу.

Я вже підняла руки, щоб відштовхнути його, але різкий, пекучий біль пронизав бік.

Один із воїнів, намагаючись вдарити Кассіана, зачепив мене кинджалом.

Кров — тепла, густа, моя власна.

Світ хитнувся. Ноги підкосилися.