Розділ 21

Я тремтіла від холоду та від тих відчуттів, які не наважувалася проголосити навіть у власних думках.

Чому саме Кассіан? Доля насміхається з мене?

Знявши капці й босоніж ковзнувши коридором, я поводилася тихо — не хотіла привертати увагу, відчуваючи себе вічною втікачкою. Біля входу до зимового саду суворий вартовий лише провів мене поглядом і застиг, наче кам’яна статуя.

Коли до сходів залишалося кілька кроків, щось схопило мій лікоть — міцна рука, що вирвала з мене подих. Мене різко потягли вбік, і я опинилася в маленькій кімнаті з вузьким віконцем, куди проникало лише мертве місячне світло.

Двері зачинилися за мною з сухим клацанням.

Я стиснула кулаки й обернулася.

На порозі стояв Марелій. Його дорогий оксамитовий одяг був зім’ятий, комір розстебнутий, а в очах не залишилося звичної крижаної порожнечі — лише брудна, п’яна лють. Він хитався, тримаючись рукою за стіну.

— Що ти робиш, Марелію? Відійди від дверей, — мій голос був тихим, але твердим, мов лід.

— Підеш… — прошепотів він густо й невпевнено. — Коли я дозволю.

Він пахнув вином і солодким парфумом — запах липкий, задушливий. Я не здригнулася.

— Я втомилася. Мені не хочеться гратися, — відповіла я.

Він зробив хисткий крок і зачепив щось на столику. Скляний дзенькіт лише підкреслив напружену тишу.

— Гратися? — він засміявся глухо, як хижак. — Ти забула, хто дав тобі все?

— У мене проблеми з пам’яттю.

— Я знаю, що ти ходила до нього, Морвен, — люто мовив він.

— Так, я говорила з графом. Він був дуже милий.

Його вилиці стали ще гострішими.

— Ти належиш мені, Морвен. Мені — і нікому більше.

Марелій почав незграбно зривати з себе одяг, оголюючи широкі груди.

Бліде світло падало на його шкіру. Руде волосся спадало скуйовдженими пасмами. І, можливо, в якийсь інший момент я б сказала, що він привабливий. Якби не був такою мерзотою.

— Я твій чоловік! І ти виконаєш свій подружній обов’язок!

Я не відступила.

— Виконати обов’язок? Ти ледве стоїш.

— Мовчи! — гаркнув він і спробував зробити крок.

— Або що? — спитала я холодно.

Він рвонувся вперед — і впав. Просто на коліна, а потім обличчям у килим.

Його важке дихання швидко перейшло у п’яне хропіння. Живий.

Я підняла уламок скла з підлоги й опустилася над ним. Дивилася на нього — на цього жалюгідного, безсилого чоловіка, який забрав моє життя.

На мить моя рука затремтіла над його горлом.

І я відсмикнула її.

Вбити його тут і так — означало б дати йому легкий вихід. Я могла б зробити це просто зараз. Тихо, без зусиль. Але це було б занадто милосердно.

Він повинен прокинутися й відчути смак своєї поразки. Повинен бачити, як його імперія розсипається, поки він безсилий її врятувати.

Я підвелася, обережно, але твердо переступила його зім’яте тіло.

Мої кроки були беззвучні, коли я залишила кімнату — залишила його самого у власній ганьбі та запаху вина.

***

Біле світло осіннього ранку безжально пробивалося крізь високі вітражі зали.

Стіл був накритий щедро, але атмосфера — задушлива.

Я сиділа рівно, відчуваючи не втому, а дивну, крижану силу після вчорашнього тріумфу над Марелієм. Я знала, що виграла битву.

Марелій мовчки сидів поруч. Він був блідий і напружений, але бездоганно одягнений. Його очі жодного разу не зустрілися з моїми — додаткове підтвердження моєї перемоги.

Але все одно щось було не так. Як отрута в повітрі.

Я піднесла чашку гарячого чаю.

Головне місце залишалося порожнім. Кассіан ще не з’явився. І це мене непокоїло.

Щось не так.

Тамлін сидів навпроти. Його усмішка цього разу була не солодкою, а хижацькою й торжествуючою. Він чекав.

Після довгої, напруженої тиші Тамлін відклав свій срібний ніж із гучним, дратівливим стукотом.

— Графине Морвен, нам усім було б цікаво почути вашу розповідь, — його голос рознісся залою, привертаючи увагу всіх присутніх.

— Розповідь? — я підняла голову.

— Усім буде цікаво дізнатися про ваші пригоди. Де ви були, що бачили, кого зустріли, — продовжив Тамлін, примруживши очі.

— Нічого цікавого, — я відставила чашку. — Мене прихистило старе подружжя. Коли одужала — вирушила до Рубіжу. Шукати відповіді.

Гості за столом одразу відірвали очі від своїх тарілок.

Цей слизняк щось замислив. Але що саме?

— Яка брехня! — Тамлін відкинув серветку.