Розділ 20

Білий туман, густий, як молоко, підіймався над садом у сутінках осені. Вологий холод із відчиненого вікна приносив свіжість і запах пожовклого листя. Це було єдине, що заспокоювало.

Після насиченого обіду та публічного іспиту я сховалася за дверима тимчасових покоїв, немов у неприступній фортеці. Хотілося відгородитися від усіх і всього.

Я не могла до кінця збагнути своїх почуттів, своїх справжніх мотивів і навіть власного плану.

Чого я насправді прагнула? Помсти? Свободи?

Темрява усередині мене тремтіла й ворушилася, шепочучи його ім’я — Кассіана.

Його поява, його різкі, вимогливі дотики пробуджували в мені вогонь, який Марелій давно загасив чоботами.

Але він — вампір. Він брехав. А чи можуть ці прокляті створіння взагалі щось відчувати, окрім голоду й спраги влади?

Я накинула плащ поверх білої сорочки й крадькома рушила до саду. Із вітальні долинав сміх і веселі розмови.

Він був серед них?

Почувши голос Марелія, я стрімко минула коридор і вийшла в сад. Пройшла глибше, зняла з ніг капці й занурила пальці в холодну пожовклу траву.

— Я чекав на тебе.

Голос Кассіана пролунав тихо, і я навіть не ворухнулася. Я наче знала, що він піде слідом за мною.

— Мені не прийшло особисте запрошення.

Кассіан не входив — він виникав із тіні. Його чорне, немов вологе від ночі, волосся спадало на плечі, обрамляючи обличчя, що здавалося вирізьбленим із холодного мармуру, але не позбавленим хижої грації. У його обличчі з міцною щелепою не було нічого юнацького — лише зріла, прихована чарівність, що випромінювала спокій досвідченого хижака.

Але справжнє випробування для погляду — його очі. Фіалкові, майже прозорі, вони могли здаватися оксамитовими, та за ними ховався біль. Він був одягнений у темний оксамит, що поглинав світло, і здавався таким самим забороненим і вабливим, як запах чорної троянди після дощу.

Ось він — справжній.

Я знала, якщо він тут, значить нас ніхто не почує.

— Усе здається ніби зі сну. Сад такий знайомий… — прошепотіла я.

— Бо ти тут уже була.

— Була? Ми були близько знайомі? До моєї амнезії?

— Ні… Я так і не наважився познайомитися особисто. Твій чоловік не відходив від тебе.

— Не дивно. Він уміє відлякати від мене всіх потенційних кавалерів, — тихо засміялася я.

Кассіан підійшов ближче — під його чоботами шаруділо листя.

— Коли я вперше побачив тебе… — заговорив він тихо. — Я ніколи не зустрічав людину, яка посміхалася так радісно, а в очах мала стільки болю й туги.

Я відсахнулася, наче від дотику вогню. Стопи ковзнули по мокрій траві.

— Навіть вампіри вміють робити компліменти, — холодно відповіла я, і мій голос прозвучав чужо. — Але я прийшла сюди не для аналізу своєї психологічної травми. Які наші наступні кроки?

Він зітхнув — легко, зі смішкуватим хмиком — і сховав руки в кишені штанів. Його постава стала розслабленою, ніби він визнав, що моя оборона — лише гра.

— Дочекатися приїзду правої руки короля. І він нас розсудить.

— Я не розумію… Як ти збираєшся зупинити війну?

— У мене все прораховано.

— Але ти не врахував мене?

Куточок його губ зрадливо смикнувся вгору, ледь натякаючи на усмішку. Тим часом темні пасма волосся танцювали на вітрі, немов намагаючись приховати цей вираз.

— Тоді, в лісі… Наші переслідувачі… Мій чоловік і твій давній друг?

Посмішка зникла з його вуст, і обличчя миттєво охопила суворість. Він не відповів — лише уважно дивився на мене, змушуючи чекати.

— Чому?

Вітер свистів у голому гіллі, а мла навколо стискала нас дедалі щільніше, перетворюючи сад на інтимну клітку.

— Ти багато чого не знаєш, Морвен. І не пам’ятаєш.

— То розкажи мені. Чи я не гідна правди? Тоді навіщо ти прийшов?

Його погляд був важкий, немов фізично тиснув на мене. Тиша між нами була гостра, як скло.

«Не мовчи, Кассіане», — думала я, зібравши в собі всю терплячість, якої мене навчив Марелій.

— Усе доволі просто… — тихо мовив він. — Король Деметрус був занадто різким і відмовив королю Маліку у шлюбі з його дочкою.

— Вона ж не має королівської крові?

— Так, бо вампіри не можуть розмножуватися через прокляття. Деметрус прямо відповів, що не збирається пов’язувати себе з потворами.

— І чи він не мав рації? Вампіри — хижаки, що п’ють кров людей заради безсмертя.

Я вже не відчувала ніг. Холод пробирав до кісток, але я не збиралася відступати — не тепер, коли він нарешті почав говорити.

— Безсмертя має свою ціну. І Гарнагат не ділиться таким даром аби з ким. А я б ніколи не хотів когось прирікати на таке життя.