Розділ 19

— Що від мене потрібно? — мій голос був твердий. — І не кажи мені, що ти не маєш планів і відповідей.

Кассіан ледь помітно усміхнувся. Мені подобалося, як він це робив: спокусливо й темно.

— Наразі нічого, Морвен. Тобі треба повернутися до своєї кімнати і бути ідеальною дружиною. Ти мусиш викликати довіру Марелія.

Я знала, що він не дасть мені відповідей. Він був таким же хижаком, як і мій чоловік, але, здається, з іншим кодексом.

Питання, немов уламки, різали мою свідомість: Який саме план? Чого він чекає?

Сонце стояло високо, але його промені були занадто холодні, щоб дарувати тепло.

Вампіри лежали на м’яких барвистих подушках, пили вино — а, можливо, і не тільки його. У келихах і графінах рідина переливалася густим темно-червоним. Шовковисті тканини огортали їхні мармурові обличчя, а суворі вартові не підпускали нікого й на крок.

Марелій проводив нудні балачки, з прямою поставою, наче залізний стрижень. Він поїдав екзотичні страви, усміхаючись так, ніби не було вчорашньої розмови і його раптової капітуляції. Цього разу говорили про торгівлю: як війна поділила князівства та континент навпіл. Товари гниють на складах, не потрапляючи на ринки. Великий шлях на схід закритий, бо Троянди перегородили всі дороги, відрізавши навіть союзників.

— І коли смерди заволають? Їжа закінчиться — і дуже скоро… Зима покаже, хто є хто… — промовив один із лордів: темноволосий, статний — лорд Воако.

— Запасів вистачить, — парирував інший.

— Ви такі наївні, графе. Ця війна не вигідна — і всі це знають. Це лише примха…

— Якщо любите своє життя, я б на вашому місці тримав свою думку при собі, лорде Воако, — холодно промовив Марелій і, усміхнувшись переможцем, пригубив вина.

Тиша.

Тема швидко перейшла в інше русло. Відчуття, що всі чогось чекають. Або когось. Вони прагнули розірвати Кассіана, але не могли собі цього дозволити. Чекали, коли Марелій чи якийсь інший зрадник зробить перший вирішальний крок. А я тепер була частиною цього очікування — лише фігура на шахівниці, що має виглядати бездоганно.

Я підійшла до столу, на мить затримала руку над келихом, потім налила собі вина. Без нього точно не витримати весь цей фарс. Вино було холодним і терпким.

Сміх і балачка дратували, немов шурхіт піску. Я пішла глибше в сад. Там — тиша, вічнозелені дерева і дуби з сухим, безжиттєвим листям.

— Вирішили подихати свіжим повітрям, пані Морвен?

Куточком ока я помітила темну постать. Він вийшов із тіні, немов належав їй.

— Ве… — я прикусила внутрішній бік щоки. — Мілорде, ви не приєдналися до обіду.

Він стояв рівно, руки схрещені за спиною. Волосся зібране, лише кілька пасом тремтіли від вітру.

— Я був занадто непримітним. Тут надто багато світла.

— Можливо…

— Хочете прогулятися? Восени тут справді дивовижно.

Я всміхнулася — обережно, але щиро. Він щось задумав.

Ми йшли поміж хризантем і вересу. Гіркий запах був одночасно солодким і свіжим, знімав нудоту, яку викликала удавана розкіш аристократів.

— Чому Вереск?

Кассіан різко зупинився й відвів погляд. Його плечі напружилися.

— Це ж була брехня? — питаю, спостерігаючи, як стискаються його руки.

— Ні. Це ім’я дала мені мати. Я її не пам’ятаю… Єдине, що залишилося від неї, — це ім’я-привид. А я не знав, що твій чоловік — саме граф Марелій.

— У мене вийшло вас здивувати, мілорде?

— Безсумнівно. — Його погляд спалахнув докором і болем.

— Той вампір… Хто він?

— Старий друг.

— Бачу, між вами напружені стосунки.

— Тамлін наближений до короля Маліка. І колись був вихованцем графа Ейнара де Мермера. Як і я.

— То правда, що вампіри відбирають собі спадкоємців? Через прокляття не можуть мати дітей.

— Так. Ейнар побачив щось у вуличних обірванцях… Дав дах, ім’я й знання. Він був мені як батько.

— І що сталося?

— Тай завжди мав вогняний характер і любив діяти сам. Під час битви з варгом через його необачність загинули люди. Ейнар позбавив його імені, і згодом Тай знайшов собі іншого покровителя — отримав прокляття, про яке давно мріяв.

— А ви цього не хотіли?

— Ні. Ейнар навчив мене протистояти хворобі, і я прожив довше, ніж хтось міг передбачити. Але біль був нестерпним…

Він замовк. Повітря стало густим, ніби навколо нас опустилася тінь.

— Нам час іти, — прошепотів він. Його фіалкові очі потемніли, як нічна глибина.

Він підставив лікоть. Я вагалася лише мить — і прийняла запрошення.

Повернувшись до гостей, ми застали ту саму сцену: вампіри та їхні супутники вже бурхливо обговорювали щось і сміялися, наче небо нещодавно не занурилося в темні хмари. Банкет, здавалося, проковтнув увесь світ навколо.