Розділ 18

— Морвен!

Сміх. Радісний, дитячий.

— Морвен!

Яскраве світло різало очі.

Знову цей сон. Але цього разу я не побіжу за ним.

Світловолосий хлопчик зник серед квітучих дерев. А я рушила назад до будинку. Бігла що сили. Двері зачинилися переді мною.

— Морвен? Нам треба поговорити.

Він стояв за моєю спиною.

— Ми можемо втекти. Зараз. Ти й я. У мене достатньо золота, щоб ми могли розпочати нове життя…

Його голос був, як шелест листя на вітрі.

Тіло закам’яніло — я не могла обернутися. І боялася побачити його.

— Ти помер… — шепочу. — Тебе більше немає.

— Тоді відпусти… — холодний подих торкнувся щоки. — Відпусти мене!

Крижані пальці вчепилися в плечі. І тоді я зрозуміла, що грузну в землі, а він тягне мене за собою.

— Морвен!

Я різко розплющила очі, хапаючи повітря вустами. Груди судомно стискалися, відбиваючи шалений ритм серця.

— Ти мене налякав.

Не відразу я розгледіла темну постать, що нависала над ліжком. Світло свічки ковзнуло по його вилицях і спалахнуло у фіалкових очах.

Його холодні долоні лежали на моїй шкірі.

— Кассіан? — важко дихаю. — Що ти тут робиш? Як ти сюди потрапив?

— Не через двері.

Я все ще не могла зібрати думки докупи. Сни й реальність переплелися так щільно, що я на мить не знала, чи справді прокинулася. Повітря було холодне, як у крипті. Вітер шелестів у щілинах, ніби хтось шепотів із-за стін.

Він випрямився й подав руку.

— Ходімо. Треба поговорити.

— А тут?

— Тут можуть почути.

Я проігнорувала його ввічливість і, підвівшись, схопила халат. Впевненість була моїм єдиним захистом.

Кассіан хмикнув, помітивши мою реакцію.

Він підійшов до стіни й, натиснувши щось на різьбленій панелі, зрушив її з місця.

— Прохід у стінах? — цікавість переважила страх. — Цікаво… — шепочу я.

— Ідеш?

Я кивнула й рушила за ним.

Тут було темно й моторошно. Повітря стояло густе, мов старе вино. Камінь дихав вогкістю; десь у темряві капала вода — ритмічно, настирливо, як відлік часу.

Мої пальці ковзали по шорстких стінах, а кожен крок луною повертався з глибини.

— Сюди.

Кассіан схопив мене за руку й потягнув уперед. Його хватка була міцною, але не грубою, не такою, як у Марелія. Я відчула його холод навіть крізь тканину халата.

Ми зупинилися. Він розтиснув пальці й залишив мене серед темряви.

— Кассіан? — моє серце шалено калатало. — Вереск? Вереск?!

— Спокійно, я тут. Не треба так волати.

М’яке, тепле світло наповнило простір. Помаранчеві відблиски ковзнули по полицях і книгах, по дерев’яних стінах.

Кімната була невеличка: стіл, крісла, кришталеві пляшки, дрібнички, старі карти. У кутках — пил і забутий мотлох, який, можливо, мав неабияку цінність.

— Де ми?

— У таємній кімнаті. Сідай.

Кассіан показав рукою на крісло. Сам підійшов до столу й поставив на нього ліхтар. Кімнату заповнив плюскіт — він налив два келихи й один подав мені. Напій був густий, насиченого бурштинового кольору.

— Дивно…

— Що?

— Я думала, ти зв’яжеш мене й тихо вивезеш із замку, — роблю ковток.

— У мене були такі думки, — усміхається він.

Світло ліхтаря ковзнуло по його обличчю. Кілька пасом спадало на чоло. Чорна сорочка була розстібнута, відкриваючи груди. Його спокій був настільки вивіреним, що мене це дратувало.

— Але я поважаю твій вибір. Тому запитаю: чому?

— Я вже відповіла.

— Ти знову брешеш, Морвен.

Я підійшла до столу й поставила келих.

— Тебе це не стосується, — кажу, дивлячись, як рубінова рідина переливається в п’янкому світлі.

— Стосується, якщо ти в моєму домі. Серед небезпечних створінь.

Його пальці торкнулися моєї щоки, змусивши підвести голову й зазирнути в його очі.

— Це він із тобою зробив? Так?

Я затримала подих і відступила.

— Ти нічого не знаєш, — мій голос тихий. «Як він на мене діє? Важко навіть мислити», — кипіли думки.

— То розкажи мені. Я хочу допомогти.