Розділ 17

Двері зали з гуркотом розчахнулися. Важкі кроки лунали, мов биття серця, що відбивалося від мармурової підлоги. Уся увага одразу впала на нових гостей.

Я відсахнулася й, розштовхуючи людей, намагалася сховатися. Потребувала темряви, щоб зібрати розірваний спокій. Чиїсь пальці грубо вп’ялися в моє плече.

— Що ти виробляєш, Морвен? — холодний голос, мов дзвін криги, торкнувся мого вуха. — Ми поговоримо про це потім. А зараз… посміхайся і не смій відходити!

Він смикнув мене, змусивши розвернутися й стати поряд. Підставив руку — немов я була дорогою брошкою.

Ми просунулися серед постатей і стали в першому ряді. Марелій хотів, щоб його помітили. Він прагнув уваги цих величних вампірів.

Вони були вишукані: червоно-золотий королівський стиль, блиск у посмішках і два гострі ікла. Дехто навмисно сточував зуби або носив вставки, щоб показати, хто вони. Ніби це додавало статусу, виділяло їх, робило вищими за звичайних людей.

І погляди їхні були відповідні: зневажливі, ковзкі, як до худоби.

Блондин із коротким волоссям і надто милим личком стояв попереду інших. Він нахабно усміхнувся й простягнув руку до Кассіана. На його тонких пальцях блищали золоті персні, що миготіли в світлі канделябрів. Хотів, щоб граф цілував йому руки? Хто він такий? Точно не король Малік.

Напруга в залі зросла, мов нитка, натягнута до межі. Між цим вампіром і Кассіаном нависла дуель поглядів — мов дві гострі шаблі. Очі блондина випромінювали відкриту зневагу, а погляд Кассіана залишався незворушним і уважним.

Кассіан із владною посмішкою запросив гостей долучитися до святкування.

Марелій, що стояв поруч зі мною, тихо хмикнув:

— Така зневага дорого йому коштуватиме.

Бенкет тривав надто довго. А може, мені лише так здавалося.

— Яка неймовірна історія, — манірно промовила графиня у бордовій сукні. — Я б не змогла жити зі смердами так довго… у такому бруді…

— Ми раді, що ваша родина возз’єдналася, — додав блідий барон, кривлячись у фальшивій посмішці.

Марелій поклав руку мені на талію — власницьким, твердим жестом.

— Моя Морвен завжди була стійкою. Вона пережила чимало, але повернулася додому — туди, де її справжнє місце.

Я ледь стримала відразу. Їхні слова, як і його рука, були холодні, мов лід.

Щойно випала нагода, я з полегшенням вислизнула із зали й повернулася до своїх покоїв.

Великий камін тріскотів, але стіни все одно дихали старою, кам’яною байдужістю.

Я скинула важку оксамитову сукню — броню й тягар водночас — і залишилася в простій нижній сорочці. Моє тіло, нарешті, знову належало мені.

Я стояла біля вікна, дивлячись на темний, чужий сад. Він з’явиться. Він обіцяв.

Навіть не постукавши, увійшов Марелій. Він уже не був тим ідеальним чоловіком, що на балу: зелений дублет зім’ятий, обличчя спотворене холодною люттю, змішаною з образою.

Його очі палали — вони хотіли роздерти причину його приниження.

— Я бачу, ти вважала за потрібне не дочекатися мене й самостійно покинути гостей, — його голос був низьким, гарчливим, наповненим льодом. — Як сміє моя дружина принижувати мене перед елітою Гарнагату?

Я повільно повернулася.

— Я втомилася, мілорде.

Він зробив крок уперед.

— Твій танець із цим смердом — навмисна, публічна образа моєї честі! Ти знаєш, як цей вискочка мене ненавидить? Ти дала йому привід тріумфувати!

— Хіба я не мала танцювати з господарем, який нас запросив? Я лише проявила лояльність, мілорде.

Марелій наблизився настільки, що я відчула хвилю його важких парфумів і гніву. Але я не відступила.

— Не бреши мені, Морвен. Ти дивилася на нього… Так само, як дивилася тоді на того жебрака.

Нарешті він назвав справжню причину свого гніву: втрату контролю.

— Ти забула, хто ти є і ким стала?

— Я справді забула, мілорде. Ви не надто говіркі й зовсім не прагнете допомогти моєму одужанню.

Він простягнув руку — моє тіло напружилося. Хто знає, на що він здатен. Але він не доторкнувся. Його пальці лише стиснули повітря біля мого плеча.

— Ще один такий проступок…

— Чому в нас немає дітей? — запитала я після короткої паузи. — За п’ять років шлюбу? Між нами навіть не було пристрасті?

Його очі широко розкрилися, і він відмахнувся, наче я завдала йому удару.

— Ви не торкаєтесь мене. Чи я вам огидна?

Кращий захист — це напад.

Я думала, він почне звинувачувати мене в неспроможності. Але натомість різко розвернувся й вийшов — так само стрімко, як увірвався, залишивши після себе лише важкий, солодкий запах.

Я стояла нерухомо. Добре. Отже, я на правильному шляху.