Розділ 16

Ми їхали кілька днів. Зупинялися в містах і вишуканих тавернах. Між нами панувала тиша. Щоразу він мовчки поправляв моє волосся й закривав місце, де був шрам.

Це було для нього нагадуванням? Чи неприпустимою неідеальністю?

І лише згодом я зрозуміла, що ми прямуємо на північ — не до столиці Лазурін, не до Королівства Троянд, а до земель Гарнагату.

Чому саме туди? Лазурін досі намагається зберігати нейтралітет у цій війні. Невже Марелій вирішив зрадити свого князя? Це було не запитання. Це була доконана, холодна правда.

Сни змішувалися в хаос, змушуючи мене прокидатися в холодному поту. Здавалося, лише вони — спогади моєї смерті — іще мали значення.

Я ще не знала, з чого почати. Що буде в списку знищення Марелія. Я вивчала його — і тепер здавалося, що в цьому світі немає нічого, що могло б бути для нього справді важливим, чого б він боявся втратити. У нього немає кохання, немає родини, немає віри. Але навіть влада, яку він так любить, може виявитися мінливою.

Його сила — у повній відсутності людського. Але ж навіть крига може тріснути.

Що він цінує понад усе? Не себе — свій образ. Його слабкість — його пиха.

Щось, чого він не може контролювати. Щось, що не зміг приховати.

За чотири дні ми дісталися графства Маків. І стало зрозуміло, чому ці землі так називають. Проте восени ці луки сірі й безбарвні.

Ідеальне місце для зустрічі зрадників — гарне, але мертве.

Після прибуття до замку господар нас не зустрів — верхівка зухвалості. Напевно, всі ці вампіри такі ж зверхні та пихаті. Чудовиська, що самі прийняли прокляття й стали такими. П’ють кров людей, щоб жити вічно, але слабкі до світла й троянд. Як іронічно.

Велика кам’яна споруда стояла, мов чорна гора, де мешкають монстри. А у вечірніх сутінках це надавало їй ще більшої зловісності.

Що вже казати про високі вітражі, які криваво мерехтіли в останньому світлі дня.

Усередині було темно й моторошно — бракувало тільки павуків. І, на відміну від дому Марелія, тут панував дух часу — густий, важкий, старий. Нам запропонували окремі покої, і я була цьому щиро рада.

Стіни випромінювали холод, і навіть великий камін не міг його подолати. Після ідеально чистого дому Марелія це місце здавалося не просто незатишним, ніби з минулого, забутим і сповненим тіней.

Для мене принесли сукню — синій оксамит, важкий, як брила. Марелій не давав мені забути про мій статус. Ідеально відповідав вимогам його вишуканості.

Бенкет і кількість гостей вражали масштабом. Зала — простора, світла від свічок — приголомшувала так само, як і щедрість господаря. Столи ломилися від страв і напоїв, яскравих і непотрібних, як їхні усмішки.

Зважаючи на те, що вампіри споживають зовсім інше, це був театр. Пишне видовище, створене, щоб приховати жах.

Марелій буквально сяяв: кожен його рух, кожен погляд був розрахований. Він насолоджувався увагою, як актор — оплесками. Він був у своїй стихії — грі у силу та велич серед таких самих лицемірів, як і він.

Музика лунала надто гучно, надто весело. Дзвін келихів зливався з фальшивими компліментами, а обличчя навколо здавалися восковими.

Я стояла серед цього блиску, мов тінь серед дзеркал.

І тоді я побачила його.

Постать у чорному йшла залою, вітаючись із гостями. Всі розступалися перед владною ходою…

На ньому був елегантний чорний мундир, темне волосся було акуратно зібране в низький хвіст.

І його очі… фіалкові.

Кассіан. Він був тут.

І тоді він підвів погляд.

Він дивився просто на мене — спокійно, навіть занадто.

Серце відгукнулося різким ударом. Ніхто не помічав, як моє дихання збилося.

Неможливо. Навколо все стихло й зникло — на мить, яка належала тільки нам.

Марелій, який досі спокійно попивав вино, помітив мій погляд. Він простежив його — і його обличчя стало твердим, мов мармур. 

— Ось і він, — холодно процідив Марелій, навіть не повертаючись повністю. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася небезпечна вібрація. — Щедрий господар. Граф Кассіан. Самозакоханий вискочка. Смерд без роду, який отримав титул за свої ніби досягнення.

Я зробила ковток вина, але келих задзвенів у моїй руці.

— Він намагається здаватися благородним, але насправді — просто дикун, — Марелій зробив паузу й зневажливо всміхнувся. — Як Гарнагат може дарувати свій дар таким… безрідним?

— Отже, він був вартий цього, — спокійно відповіла я, намагаючись опанувати тремтіння в голосі.

— Він керує тимчасовою, крихкою ілюзією, Морвен. І повір мені, він мріє лише про те, щоб його вважали рівним мені. Не більше.

Заздрість говорила його вустами.

— Вибачте, мілорде, — швидко прошепотіла я, ледь помітно стиснувши його руку, щоб привернути увагу. — Я покину вас ненадовго. Мені потрібно… подихати.

Марелій, зайнятий своїми брудними думками, кивнув із презирливою поблажливістю: