Розділ 15

Сміх. Дзеньк келихів і голоси, що хором викрикували вітання. Велика зала переливалася золотом і блиском. 

Я стояла у білій сукні, надто важкій, надто пишній, яку наче прибили до підлоги. 

Це було весілля. Моє Весілля. 

Так багато гостей. Поряд солодкий запах. Але самого нареченого не можу розгледіти. 

Натовп волав, як ліс підчас бурі, і наближався, а я не могла рушити з місця. 

Сотні рук тяглися до мене: хапали за біле мереживо, впліталися в моє волосся, вдавлювали пальці в шкіру, яка від їхнього дотику ставала холодною і мертвою. Вони не хотіли обійняти — вони хотіли здавити, присвоїти, розірвати. Їхні усмішки були широкими і загрозливими, як у вовків.

Я задихалася, вибивалася з сил боротися. 

А тоді крижані руки здавили мою шию. 

— Ні!

Натиск зменшився і я відштовхнув когось побігла геть. 

Тікала коридорами, де сміх перетворювався на зловісний відгомін. Білі стіни перетворилися на сірі, потім на чорні. Мої босі ноги ляскали холодним мармуром, поки я не опинася у знайомій вітальні.

Тепер тут не було того яскравого світла

Тут панував холод.

— Морвен…

Тихий голос покликав мене на гору. 

Не ліжку лежав старий чоловік. Мій батько. Його обличчя було бліде, мов полотно, і виснажене до прозорості. Стояв важкий запах ліків й трав.

У кімнаті панувала абсолютна, густа тиша, яка заглушала навіть моє дихання.

— Морвен, — прошепотів він, і його голос був легкий, як останній подих. — Підійди... Ближче...

Я відчувала, що це мусили бути слова правди. Істина, що пояснить усе. Його вуста ворушилися, а я не чула ані слова. Його очі дивилися на мене з такою тугою і відчаєм, що я відчула, як холод проникає в моє серце. Я відкрила рота, щоб закричати.

Але з моїх уст не вирвалося ані звуку.

— Пані Морвен?

Я сіпнулася. Шкіряне крісло заскрипіло під різким рухом. Повітря було густе, важке, ніби дім дихав чужим подихом.

— Вибачте, пані, — тихо промовив Алоїз. — Не хотів вас будити.

Я кліпнула кілька разів, намагаючись відігнати сон. На шиї ще відчувала дотик — чиїсь холодні, примарні пальці.

— Усе добре, Алоїз.

— Ви хотіли мене бачити? — він обережно ступив ближче, подивився на чайний сервіз на столі, наче шукав у ньому підказку, як поводитися.

— Так. Хотіла з вами поговорити.

Я вказала рукою на крісло навпроти.

— Я краще постою, пані. — Його усмішка була натягнутою, вимушеною.

— Наша розмова може затягнутися. Тому сядьте. Я вас прошу.

Коли він, зрештою, опустився в крісло, у дверях з’явилася Ліз — тінь, що стежить за кожним моїм кроком.

— Ліз, ти мені зараз не потрібна. Вийди й зачиняй двері.

Дівчина спробувала щось заперечити, але я не відвела погляду — і вона вийшла.

Тиша осіла між нами. За вікном шаруділо листя, і цей звук здавався надто гучним.

— Я хочу задати вам кілька питань і отримати на них відповіді, — сказала я спокійно, але всередині все вже кипіло.

Алоїз кивнув.

— Хейл. Ви ж знали його?

— Так, пані.

— Що сталося п’ять років тому?

Він витяг з кишені хустинку й витер піт із чола. Руки тремтіли.

— Колись Хейл був важливою людиною у вашому житті. Вашим другом дитинства, — почав він. — Хлопець був добрим, веселим, але… безладним. Одного разу він поїхав і повернувся зі скарбами. Та запізно. Ви вже були заручені з мілордом Марелієм. Хейл почав пити, розкидався грішми, ходив сюди… Говорив із вами. Про що — не знаю. Потім він зник, а за кілька днів його тіло привезли додому. Казали, втрутився у бійку.

— Не вірю, — видихнула я. Голос прозвучав глухо. — Хто на нього напав?

— Мені невідомо, пані. Граф не бажав розбиратися. Сказав, що то був лише п’яний селянин, який знайшов свою долю.

— П’яний селянин, який знайшов свою долю, — повторила я, відчуваючи, як ці слова лишають на язиці присмак іржі. — Ви сказали, він повернувся зі скарбами. Його мати — не заможна жінка.

Алоїз відвернувся. Піт блищав на його скронях. Хустинка в руці зім’ялася в комок.

— Майно… після його смерті перейшло під опіку мілорда, — прошепотів він.

Я завмерла. Повітря стало крижаним.

Марелій забрав мене. Потім забрав його гроші. Стерв’ятник.

— Мої батьки, — сказала я повільно. — Говоріть.

— Ваш батько був найкращім кравцем в цих землях. Після вашого весілля з мілордом, він сильно захворів. У майстерні не вистачало рук, тому мілорд запропонував допомогу. Його люди досі управляють справою. Пан Фенгторн боровся, але… коли він помер, ваша мати не витримала. Пішла за ним.