Розділ 14

Прекрасні стіни здавалися золотою кліткою, і це викликало в мені тривогу. Невже я жила тут? Чому не має і натяку на щось моє? Особисте?

Навіть стара хата Ігни за місяць мого перебування перетворилася на будинок із затишком. Стара не заперечувала змінам, не боялася, коли я відкривала вікна для світла.

А тут — усе завмерло в часі, застигло у своїй недоторканності.

Одягнувши сорочку та штани, які купила ще на ринку Рубежу, я з цікавістю пішла оглядати будинок.

Вийшовши до коридору, почула лише своє дихання та кроки.

Тиша. Мертва.

Більшість дверей були зачинені. Лише на першому поверсі мені піддалися важкі двері до меншої вітальні — мабуть, для сімейних вечорів. Вона була так само холодно вишукана, як і перша, але тут панувала дивакувата асиметрія.

Мій погляд одразу впав на стіну навпроти. Там висіли два портрети, розташовані поруч.

Ліворуч на портреті була жінка у пишній синій сукні, із золотим оздобленням. Її обличчя було усміхнене, але порожнє, а очі... похмурі. Це була Морвен Ленігторм до її метаморфози.

Праворуч — він. Граф Марелій. Високий, з вогняним волоссям і холодними, як крига, зеленими очима. Він дивився з полотна з тією надмірною, владною пихою, що властива людям, які звикли контролювати світ.

Алоїз говорив правду: він справді страшенно привабливий. Але краса в ньому була з тих, що ріжуть, а не гріють.

Позаду пролунали тихі кроки. У повітрі розлився солодкий, нудотний запах, мов дурман.

М’язи на спині напружилися.

— Я на цій картині занадто гарний, — пролунав його голос.

Він був низький, владний, схожий на важкий дзвін, який змушує серце тремтіти.

Він повільно обійшов стіл і став навпроти. Це було дивно — наче я знала, що він з’явиться. Наче чекала цього моменту.

— Морвен?

Він виглядав саме так, як на портреті, але наживо — ще небезпечніше. І одягнений у той самий вишуканий зелений камзол із золотими візерунками. Людина, яка любить постійність і незмінність.

Його погляд ковзнув по мені зверху вниз — по простому одязі, по обличчю і зупинився на очах.

Він не радів. Не поспішав обіймати «кохану дружину». Стояв, наче суддя, який ось-ось винесе вирок.

Я мовчала, чекаючи, коли він скаже ще щось. Чи він хотів від мене реверансів та поклонів до землі?

Він довго вдивлявся в моє обличчя, а тоді провів пальцями по мармуровій стільниці — так, ніби перевіряв, наскільки добре тут прибрано.

— Твоя пам’ять,  — його голос відбився луною від стін.   — Алоїз сказав, що ти «загубила» її. Це правда?

— Так. Я не пам'ятаю ні тебе, ні цього дому, ні нашого спільного життя.

Куточок його вуст ледь помітно ворухнувся. 

— Як і забула про манери.

— Пан Алоїз описав мені наші стосунки, — відповіла я рівно. — І я зробила висновок, що ми були достатньо близькі, аби опустити формальності.

Його права брова ледь помітно сіпнулася, коли я згадала Алоїза — дрібний, але показовий жест роздратування.

— Це справді не схоже на тебе… — він нахилив голову, роздивляючись мене з неприхованою цікавістю. — Я дуже радий, що ти повернулася додому.

Його слова звучали як обов’язкова формальність.

«Щось не схоже», — майнула думка.

— І я, мілорде.

— Ні, — махнув він рукою. — Мені подобається нова Морвен. 

Його усмішка була короткою, ідеальною, як прямий шов ниткою. Очі  залишалися незворушними, холодними.

— Хочу запевнити тебе, що ти в безпеці. Тих бандитів, що напали, знайшли й судили. Мені шкода, що ти потрапила під удар.

Спиною виступив холодний піт, хоча в кімнаті було тепло. Це був не страх, а відраза. Моє тіло ніби інстинктивно відштовхувало його присутність, як щось отруйне.

— Я дуже рада це чути, —  сказала я тихо. — Сподіваюся, рідні стіни допоможуть мені згадати все швидше.

— Звісно, — він ледь усміхнувся, — Але це доведеться відкласти. Мені потрібно виїхати на кілька днів. А потім… ми поїдемо.

— Куди? — запитала я.

— Нас запрошено на зустріч. Набирайся сил, Морвен. Попереду нас очікує довга дорога.

Невже він щось задумав? Дрижаки пробігли тілом, але я стисла пальці в кулак. Він не побачить навіть натяку на страх.

Марелій розвернувся і вийшов так само різко, як увійшов.

Шлейф дорогих парфюмів, застряг у горлі. Занадто солодким був цей запах. Я навіть не могла зрозуміти, що це було. Така дика суміш, що можна душити людей. Можливо, він хотів приховати за цим ароматом місце, звідки повернувся.

Я довго стояла серед цієї тиші, слухаючи, як стихають його кроки. Не рухаючись, дивлячись на ці кляті портрети.

Цей будинок прекрасний і мертвий.