Розділ 13

Карету підкидало й хитало на нерівній дорозі. Алоїз мовчав і постійно витирав чоло серветкою. Незважаючи на осінній холод, його кидало у справжній жар. Невже він так хвилювався потрапити до графства чи до самого графа?

Мій розтягнутий светр і подерті штани зовсім не натякали на блакитну кров. Та й узагалі мені було важко вкласти в голові, що я — графиня. Які вони, графині? Пихаті, владні, вишукані? Це, здається, не про мене.

Що буде, коли я побачу його — свого чоловіка? І коли він побачить мене? Чи справді та історія про грабіжників була правдою? Тільки дурень не відчув би, що тут щось не так. А може, я справді була поганою людиною і заслужила на все це?

— Пане Алоїз, — від мого голосу чоловіка трусонуло. — Розкажіть мені, який він, граф Марелій.

Чоловік відклав вологу серветку й натягнуто усміхнувся:

— Він суворий, але справжній джентльмен. Мудрий і справедливий, пані.

— Це занадто загально. Людина не може бути ідеальною. Як він виглядає? Що любить?

— Він любить вас, пані.

Його очі були майже скляні, а кожне слово — завчене, ніби він повторював фразу, що її мусив знати напам’ять. Наче не смів говорити інакше.

— Ви не відповіли.

— Так, пані. Мілорд — дуже гарний. Високий, атлетичний, із тією білою аристократичною вишуканістю, яку неможливо підробити. У нього довге вогняне волосся, яке він любить заплітати в косу. Його одяг — витончений, із золотими візерунками, що підкреслюють зелені очі.

— За вашими словами, він справжній красень.

— Як і ви, пані. Ви чудова пара.

— Чи кохала я його? — запитала тихо.

Алоїз розтулив рота, наче риба, що хапає повітря біля берега.

— Я не можу відповісти за вас, пані. Але ви були щасливі з мілордом.

Карету хитнуло сильніше, і я вчепилася у край сидіння, щоб не впасти. Відсунувши фіранку, побачила сірий пейзаж: дощову рівнину, блідий луг, пожовклі дерева.

— А якою була я? Графиня Морвен?

Я відвернулася від вікна й поглянула на спантеличеного, наляканого Алоїза.

— Ви не змінилися, пані. Такі ж добрі та уважні.

Він ніколи не скаже правду. Його вуста давно навчилися говорити замість нього.

— Залишилося зовсім небагато. Мілорд чекає на вас із нетерпінням.

Ми замовкли. Я продовжила дивитися у вікно. І Алоїз не збрехав: сірі луки швидко змінилися маленькими селами. Гарні будиночки з садами, люди, які здивовано зазирали на карету, а коли бачили мене — завмирали або щиро раділи.

Дорога раптом стала рівною.

Граф справді піклувався про свої землі.

— Карнель, пані, — мовив Алоїз, коли ми в’їхали на вузенькі вулички.

Місто було невелике, але гарне й вишукане: багато квітів, прапорців, крамничок із вітринами, що сяяли в світлі ліхтарів.

Карета зупинилася на просторому подвір’ї.

Дверцята відчинив беземоційний слуга і простягнув мені руку. Я вийшла надвір, жадібно вдихаючи холодне повітря.

І — нікого. Мене ніхто не зустрічав, окрім ще однієї служниці. Де ж мій коханий чоловік, який, за словами всіх, не може без мене жити?

Служниця поклонилася.

— Я Ліз, пані. Ваша помічниця у всьому, — вона говорила, не підводячи очей.

— Де мій чоловік?

— Вибачте, пані Морвен. Мілорд не зміг вас зустріти. Він раптово виїхав у справах.

— Приготуй для пані купіль і легку вечерю з її улюбленим вином, — суворо промовив Алоїз, що з’явився з-за моєї спини, але тримався на шанобливій відстані.

Дівчина вклонилася ще нижче й швидко зникла за дверима.

— Прошу, пані, — запросив Алоїз, рукою вказуючи на вхід. — Можливо, ви бажаєте одразу піднятися до своїх покоїв або оглянути будинок, відвідати улюблені місця? Це може допомогти поверненню пам’яті.

— У мене були улюблені місця?

— Звісно, — пожвавився він. — Хочете відвідати вітальню?

— Так…

Я дозволила Алоїзу повести мене. Йшла по дзеркальній підлозі вестибюля, чуючи, як власні кроки лунають у порожнечі. Тут панував ідеальний порядок, але не було життя. Стіни, оббиті бордовим оксамитом, ніби вбирали світло, а повітря пахло воском і старим деревом. Це був дім надто великої влади, у якому важко було дихати.

Вітальня виявилася величезним залом, освітленим високими вікнами. Усе тут свідчило про багатство й суворий смак: жодних дрібничок для затишку, лише важкі меблі, холодний мармур і картини, з яких суворі предки дивилися вниз із мовчазним докором.

Алоїз застиг біля входу, мов охоронець, дозволяючи мені оглядатися.

— Це була ваша улюблена кімната, пані, — промовив він фальшиво-захопленим тоном. — Ви любили відчиняти двері в сад навіть у найхолодніші дні, читати книгу й пити чай.

Мій погляд зупинився на великому дзеркалі в золоченій рамі над каміном. Я вперше за довгий час побачила себе повністю: бліде, гостре обличчя, різнокольорові очі, темне, розпатлане волосся.