Розділ 12

Я прокинулася з дивовижним відчуттям спокою та цілісності.

Цієї ночі не було снів чи спогадів. Був лише він. ожної миті я поверталася до відчуттів його поцілунку, до тепла його дотиків. Його обіцянка «Чекай мене» стала новим сенсом, новим якорем.

Та все ж я мусила триматися свого плану.

Вартові не захотіли зі мною говорити й не пропустили на поріг командира. Не той час», — сказали вони. Місто готувалося до оборони.

Можливо, це був знак?

Знак, що минуле — лише порожня кімната, у якій не знайти жодної відповіді?

Ринок був хаотичним: селяни, солдати, купці. Повітря було сповнене запахом воску, хліба та диму. Необхідно було купити новий одяг, попереду знову чекала дорога.

Дорога з ним?

«Я шукала правду серед старих могил, але єдине, що повернуло мені життя, — його дотик», — подумала я. Його бажання дало мені більше, ніж усі ті примарні спогади.

Навіщо мені минуле, де хтось навмисно стер усе, якщо майбутнє з Вереском несе небезпеку, але й свободу?

Я більше не шукатиму привидів. Я обираю вогонь, я обираю ризик. Навіть якщо він веде в пекло.

— Панно Морвен? Графине Морвен?

М’язи на спині миттєво напружилися, як струна. 

Я саме вибирала тканину, торкаючись м’якого льону, і раптом відчула, що він став грубим, як мішковина.

— Панно Морвен Ленігторм? — повторив чоловік сухим, офіційним голосом, схожим на шелест старих паперів.

Кров відхлинула від мого обличчя. Моє серце, яке так ритмічно билося після поцілунку Вереска, стислося в суху крижану грудку. 

Я повільно обернулася.

Це був високий, сивочолий чоловік у дорогому, хоч і запиленому дорожньому костюмі. В його очах була самовпевнена, неприємна знайомість.

— Ви мене знаєте? — ледь чутно видихнула я. — Ми знайомі?

Він знітився, не розуміючи запитання.

— Ви знаєте, хто я? Не мовчіть.

Він полегшено зітхнув:

— Я ваш керуючий, Алоїз. Невже ви не знаєте, хто я?

— Вибачте, пане. Я… не пам’ятаю.

— О, лихо! — він витяг хустинку й витер піт із чола. — Я так і знав, що з вами сталося щось страшне тієї ночі. Граф Марелій місця собі не знаходить! Він збожеволів від горя. Ми шукали вас по всьому Королівству!

— Мій… чоловік? — слова видались чужими, вони наче обпекли моє горло.

Долоні спітніли. Усе навколо стихло, навіть гамір ринку. Я чула лише пульсуючий гул у власних вухах.

— Так! Слава богам! Я вірив, що з вами все гаразд! — вигукнув чоловік, витираючи обличчя. — Ми знали, що на вас напали бандити. Ви були в гостях у графа Фореньє й, попри попередження, вирушили на прогулянку верхи… І так і не повернулися.

Чи можна довіряти цьому чоловікові? Його слова — це чиста, холодна правда, чи ідеально вибудувана брехня?

Може, саме він ударив мене по голові і закопав у чужій могилі?

Але в його обличчі була щира розгубленість. І він справді виглядав занепокоєним і спантеличеним.

— Може, ви обізналися? — прошепотіла я.

До останнього не хотіла в це вірити. Мій новий вибір, моє щастя, могло розсипатися на порох.

—— Я б вас не сплутав, панно, — тихо відповів він. — І ваші очі… У вас є дім, пані. Де вас люблять.

— Я не знаю вас… І цього графа теж.

Не зараз. Чому цей чоловік з’явився в такий момент? Чому минуле вирішило відгукнутися? Я вже не та Морвен, якою б вона не була.

— Пані, — мовив Алоїз лагідніше. — Граф Марелій чекає вас. Я вирушаю до Графства завтра на світанку. Зупинився в таверні Підкова. Якщо не прийдете — я зрозумію. Бережіть себе.

Він зник так раптово, як і з’явився — наче вітер увірвався в моє нове життя.

Та чи було воно справді моїм?

«Графиня Морвен Ленігторм. Дружина графа Марелія…» — ці слова забилися в голові й відгукнулися болем у скроні. Я намагалася розділити себе на дві половини, але жодна не була цілою.

Десь далеко, кажуть, є дім, рідні, чоловік… і, можливо, людина, яка зробила зі мною все це.

Я — Морвен Ленігторм. Графиня з князівства Лазурін.

Це звучало як вирок, не як ім'я. Люди обходили мене стороною, обтікали, як бурхлива річка камінь. І їм було байдуже, хто я. Для них я — ніхто.

Завтра вранці. У мене був час дочекатися Вереска.

Чи витримає його «Чекай мене» перед обличчям холодної, невблаганної правди, яку мені щойно повернули?

Мій погляд зупинився на дошці оголошень біля ринкового фонтану. Вона була вкрита свіжими паперами, перев’язаними червоними оберегами свята.

Щось змусило мене підійти ближче. Можливо, я хотіла знайти там відповіді. Можливо — підтвердження слів того чоловіка.

Більшість повідомлень — про набір до армії, військові податки. Праворуч висіли портрети, обведені чорною рамкою — галерея ганьби: колишні шляхтичі, офіцери, зрадники з інших князівств. Їхні імена перекреслені, титули стерті.